Лягаючи спати опівночі, встаю з ліжка о 6.20, швиденько збираю сумку, закидаючи туди все, що попадає під руки. Знову не виспалася, знову запізнююсь на пару. І так кожного дня. Здається, ще вчора час ішов повільніше. Його вистачало на читальні зали бібліотек, на подруг, на те, щоб допомогти батькам і щонеділі ходити всією сім’єю до церкви. Пам'ятаю, як дідусь постійно говорив: "А от ми коли були у твоєму віці, ми були такі розумні, такі чемні, батькам помагали, старших поважали і часи були важкі, а у вас усе є і ви не цінуєте..." Це у нас період життя такий. ... Читати далі

  Я стояла під дощем. Навколо мене було багато людей, але навіть в натовпі почувалася самотньою.

  Під вагою тяжких холодних краплин жовтий кленовий лист упав мені під ноги і нагадав про початок осені. Можливо, він і не хотів упасти, щоб його затоптували, а із задоволенням залишився б на гілочці дерева. Він був самотній, як і я.

    Сіре небо затягнуло хмарами. Холодний вітер плутав волосся. Я йшла по листяному килимі, все далі заглиблюючись у парк. Сумно поскрипували клени. Пожовкла трава. Все розділяло мій смуток. І тільки кольори, вражаючи своїм різноманіттям, нагадували про красу і вічність.

  Недалечко розташувалось озеро. На воді гойдались сотні листочків. Було тихо, мрійливо та затишно. Спокій порушила білка. Мала бешкетниця носилася з горіхами туди-сюди.

  ... Читати далі