Час вже дивитися в майбутнє. Ой... майбутнє, сама уже не знаю, що хочу від себе, від життя, від кохання...! Багато часу вже пройшло, відколи я не зустріла небайдужих до мене людей. І часом я сумую мати когось біля себе, відчувати чиюсь підтримку, хоч просте "надобраніч" почути перед сном...

  Іноді так самотньо себе почуваю, що почала останнім часом зникати, ховатись від натовпу, не сказати нікому, де я, що роблю та звідки прихожу... почуваю себе так самотньо на душі і так сильно шукаю цю увагу у всіх, що аж почала ревнувати усіх своїх близьких людей до їхніх близьких.

  Ви не уявляєте собі, як це вийти кудись, щоб когось побачити, з кимось поділитись кількома словами, і коли приходиш, відчуваєш себе чужим. Мені сумно! Четверта година ранку, через дві години я маю вставати і знов піти в той світ, який мені не подобається… де я це третя частина піску, де я крапля в морі ='(

  Я не вірю більше нікому, навіть собі. Пішла одним шляхом, хотіла іншим та прийшла зовсім іншим. Я борюсь сама із собою. Придумала собі зображення, яке подобається: повага, наявність, поведінка, увага... та закохуюсь в того, кого нема, в того, який не існує. Мені доля понакидала на мій шлях все те, що я найбільш не любила і завжди не хотіла...

  Ніколи не думала, перш ніж зробити щось, а тепер боюсь навіть спробувати. Тепер мовчу, повертаюсь і плачу, а якщо мені не буде куди повертатись???