Я стояла під дощем. Навколо мене було багато людей, але навіть в натовпі почувалася самотньою.

  Під вагою тяжких холодних краплин жовтий кленовий лист упав мені під ноги і нагадав про початок осені. Можливо, він і не хотів упасти, щоб його затоптували, а із задоволенням залишився б на гілочці дерева. Він був самотній, як і я.

    Сіре небо затягнуло хмарами. Холодний вітер плутав волосся. Я йшла по листяному килимі, все далі заглиблюючись у парк. Сумно поскрипували клени. Пожовкла трава. Все розділяло мій смуток. І тільки кольори, вражаючи своїм різноманіттям, нагадували про красу і вічність.

  Недалечко розташувалось озеро. На воді гойдались сотні листочків. Було тихо, мрійливо та затишно. Спокій порушила білка. Мала бешкетниця носилася з горіхами туди-сюди.

  Осінь збудила в мені дивні, бентежні почуття. В такі моменти я задумуюсь над сенсом свого буття. В такі хвилини я сумую. А панянка Осінь розставляє усе та усіх на свої місця.