 Може, слова тоді я забула, а може, букви переплутались. Не знаю… напевно ти підеш з мого життя, так і не довідавшись, що я тоді могла, але не сказала через брак слів у моїй голові. Ні, ви не подумайте, я можу висловити свою думку і навіть подискутувати на будь-яку тему. Та чомусь тоді, коли плакало небо і місяць жалісно дивився перехожим в очі, в мене раптом все пропало. Природна краса затамувала подих, гра почалась і ти, говорячи дивні не зрозумілі для мене слова, забрав у мене радість. Ти відібрав у мене мрію, яку я так довго плекала. Відібрав блиск у моїх очах. Я уважно слухала, як твої губи дорікали та принижували те, що інші довгими роками не можуть віднайти. Ти пішов, сказавши лиш: "ЗАБУДЬ”. Дивно, чому я тоді мовчала, чому стояла немов зачарована. Я не встигла знайти слова, які б наповнили мене легкістю. Напевно їх немає, а може я ще багато не знаю. Сотні перехожих дивилися у мої очі, навіть не підозрюючи, що під ними бережеться, яке слайд-шоу можна переглянути. Я, довго думаючи, зрозуміла, що можу тільки слухати… мені було важко дихати, але всім іншим людям було байдуже, у них своє життя і свої турботи. У той момент дуже хотілося просто поговорити з незнайомою людиною, сказати те, що ти міг почути, якби знав, що я також людина і маю почуття. Тук, тук, тук… серце почалося битись частіше, а думки наповнилися ще не знаним на той час дивним почуттям. Всі його звали "смутком”. Життя іде, але те, що сказане, не повернути і не віднайти втрачений час. Ти довгий час готував промову та перелистав багато словників. Твоя місія виконана, ти тепер можеш іти у свій світ з чистою душею, адже ти мені сказав, а не зник раптово. Чомусь мені від цього не легше і мої заспокоювання на мене не діють. Казка закінчилась, актори вільні. Наш театр закрили через брак почуттів. Деякі актори занадто увійшли у роль, а інші грали, щоб розважитись. Дощ все рівно не вщухає, його краплі зливаються з моїми незапланованими слізьми. Мені боляче, я не хотіла знати про біль нічого. Я боялась його відчути, але життя примусило саме цього вечора зіграти найскладнішу роль. Та ніхто не плескає і навіть не слухає. Я тихенько сиділа на лавочці і рахувала зірки. На той момент їх було 256… а ще так багато. Телефонний дзвінок: телефонує мама, і я задоволеним голосом розповідаю про неіснуючий вечір. Я брешу найріднішій людині, яка б мала мене зрозуміти без слів. Друга година ночі, людей на вулиці вже мало, є лиш я і друзі-незнайомці. В той момент хотілося кричати, але люди не зрозуміють. Згадавши про своїх близьких, я зрозуміла, що моя роль, як головної героїні ще не зіграна.
|
