«Україна... Треба народитися українцем чи українкою, щоб відчувати свою приналежність до України...» Так вважає гість нашого сайту - член Української національно-культурної автономії (УНКА) з Новосибірська кандидат медичний наук та публіцист Генріх Стеценко. Він відгукнувся на оприлюднені нашими студентами матеріали з приводу Дня вишиванки і поділився своїми роздумами та спогадами про вишиту українську сорочку.

  
Вишивані сорочки як святковий одяг зі своєрідним орнаментом – одна з особливостей національної ідентичності, а не українського буржуазного націоналізму, якого так боялася комуністична влада і боїться до цього часу. І якщо Президент Ющенко одягнув на українські свята вишивану сорочку і одягла уся його родина, то це те, що відрізняє його від інших президентів. Чомусь ні Януковича, ні Симоненка, ні Мороза ніхто не бачив у вишиванці, або дуже рідко. А чому? Бояться націоналізму? А от батько Ющенка, з його слів, носив вишиванку у радянські часи і не боявся, що назвуть націоналістом. Хоч, може, і називали.

   Чи бачили ви колись, щоб Тарас Шевченко намалював себе у вишиванці? Скажете – ні. Якщо добре придивитися, то на одному з портретів останніх років життя (1859) ніби можна розгледіти вишиванку під кожухом. Недарма згадує мешканець Оренбурга, що солдат Шевченко ходив по місту в шинелі, накинутій на білу сорочку, вишиту спереду і на рукавах. Де взяв він тоді таку сорочку, ніхто не знає. А от після заслання вишиванку Тарасу передала родина Максимовичів, про що сповіщає Петро Жур у своїх дослідженнях. То, може, то і є та вишита сорочка Максимовичів, яка зображена на одному з останніх портретів Тараса...

   Чи часто одягав Шевченко вишиту сорочку? У молоді роки, коли уже звільнився від  кріпацтва, Тарас був одягнений «як денді». Хотілося молодому Шевченкові виглядати не гірше за своїх побратимів, ось і носив він кольоровий, здається, помаранчевий шалик. А як же вишита сорочка? А хто б йому вишив ту сорочку?

  «Сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками…» Так писав не лише Дмитро Павличко, а й насправді мати вишила мені на сімнадцятиліття сорочку – точно таку, яку одягав мій земляк Микола, учасник спортивного параду у Москві на З00-річчя «возз’єднання України з Росією». Вишивала при гасовій лампі, бо вдень було ніколи, вишивала без канви на тоді модній тканині – штапельному полотні. Скільки ж у мене було радості, коли я одягнув її на випускний вечір! Тільки у мене була така сорочка. Я тоді не лише не соромився чи боявся, а пишався.

  Чи часто одягав я потім ту вишиту сорочку. Рідко, але одягав. Через 35 років ту ж сорочку одягнув мій син. Правда, уже його мама разом з бабусею перешили її на п’ятирічного синочка. А чи ношу її зараз? Майже ні. Чому? Не стало маминої сорочки, не знаю, куди поділася. Комусь давали одягти на святкові дитячі ранки, а ті люди, певно, не повернули. Немає мами, а мені на схилі літ так мріється знайти ту сорочку і одягати тоді, коли хочеться. Не щодня.

   Не знаю чому, але купованої вишитої сорочки не наважуюсь одягти, хіба що для бутафорії, коли обставини вимагають бути в національній одежі. Ось так, певно, і Тарас Шевченко. Думаю, що одягав він ту сорочку, яку передали йому Максимовичі, а може він і попросив Марію, щоб вона своїми руками вишила її йому. Тарасу завжди хотілося материнської жіночої ласки, якої він був позбавлений в дитинстві. Ото ж, певно, рідко одягав Шевченко вишиту сорочку і жодного разу не намалював свого автопортрета у яскравій вишиванці.

  Натомість Іван Франко під чорний фрак одягнув вишиту мамину сорочку і вийшов на трибуну для захисту докторської дисертації. Дисертацію захистив, але кафедри не отримав. Може, винувата вишиванка… Ні, винувата національна ідея, яку сповідував.

 …від вишитої сорочки – до національної ідеї. Любіть Україну!