– Остапе, розпочнімо нашу розмову з доволі традиційного запитання: Як з'явилася ідея створення такої нестандартної газети?

– Напевно, причин кілька. По-перше, я з дитинства, з одинадцяти років, збираю свій родовід, записую дані про всіх-всіх родичів, близьких, далеких, невісток, зятів... Роблю це у вигляді схеми. Але виходить не дерево, як це прийнято, а дуже широкий кущ з гілками моїх шістнадцятьох прапрадідів і прапрабаб та їхніх нащадків. Наразі маю дані про 1600 людей. Звичайно, родовід постійно збільшується, бо народжуються нові члени і з'являється інформація про невідомі гілки. Газету я створив для окремої гілки – нащадків мого прапрапрадіда Дмитра Жарого (так сталося, що ці родичі найбільше горнулися одні до одних). Це перша причина. Друга – я родом з Галичини, краю національної свідомості. Не скажу, що я лізу на барикади захищати національні інтереси, але маю все-таки відчуття причетності до батьківщини – не як території, а як людської пам'яті, "колективного підсвідомого" людей, пов'язаних зі мною ґенетично. Ну, а третя причина – проста. Це – моє захоплення читанням, етимологією, історією, журналістикою і видавничою діяльністю.

– Хотілося, щоб назва була співзвучною з прізвищем нашого "батька-засновника" – Жарого. Я думав про назву "Жарівка", тобто лампочка, як її називали колись, але виглядало, ніби це якесь гумористичне видання... Одна з родичок підказала: "Жаринка". І я підтримав таку назву, бо це і жар, з якого можна роздмухати вогонь, і шматочок з родинного вогнища, і... є в одного північноєвропейського народу традиція на Новий Рік іти в гості з подарунком – вугликом, вийнятим зі свого каміну (значить, так люди між собою встановлюють духовний зв'язок). Взагалі, все, що пов'язане з енергією вогню, має велику силу. От і газета тримається, вже 20 номерів вийшло!

– Думаю, що подій завжди багато. Бо ж люди живі, кудись ходять, з кимось бачаться, щось нове чують. Інша річ – не все до редакції доходить. Я просто щасливий, коли хтось із передплатників виявляє ініціативу. Наприклад, в січні цього року до нас приєдналася одна родичка, колишня директорка сіль¬ської школи. Ми їй переслали ксерокопії попередніх номерів, а вона: "Порозкладала їх на столі, сиджу та й плачу". Через тиждень вона прислала розповідь про свою "гілку".

  Були випуски, в яких тільки спогади, старі фотографії. А останні кілька номерів – це переважно новини: там хтось народився, там дитинку охрестили, там повінчалися, там хтось до когось в гості поїхав, не бачившись років зо двадцять... Липневий номер мені особливо сподо-бався: це час відпусток, тому народ собі поробив вакації і помандрував хто куди: одне в Євпаторію, інше – до німців, третє ще кудись. У результаті вийшла тематична сторінка "Мандрівочка пахне...", до кожного факту я додав старі, довоєнні фотографії тих місць. Вийшло ніби гарно.

   До 19 грудня робив телефонне опитування по родичах, чи пам'ятають вони, що їм приносив Святий Миколай... Стільки цікавого дізнався!

   Кожен номер має рубрику вітань. Там я згадую всіх іменинників (це людей 20-30) і ювілярів. Але дерево постійно росте, люди все нові прибувають, тому, швидше за все, з січня будемо вітати тільки ювілярів, бо газети не стане!

   Була одна дуже прикра ситуація. 1 березня народилася дитинка, я надрукував велике привітання для сім'ї на першій сторінці. 15 числа порозсилав газету, а 17-го вона померла... (хвореньке було, вроджена вада серця). То довелося в наступному номері і цей факт друкувати...

   Страшенно важко було підібрати такі слова, щоби батькам було менше солі на рану.

– І не тільки України! Німеччина, Англія, Франція, Молдова, Росія, Казахстан, США, Канада. Ніби всіх перерахував... І, до речі, це не стільки стара еміґрація, довоєнна, скільки недавня – з початку дев'яностих. Звичайно, я не з усіма знайомий, про декотрих тільки чув і бачив на знімках. Декотрим пересилаю газету електронною поштою. А стосовно України – то ми маємо родичів у всіх західних областях (найбільше – на Тернопільщині), ще – в Києві і Харкові. Є навіть чоловік, котрий "по морю ходить". Сказати, що він десь конкретно живе, певно, буде неправдою. Цього року він обіцяв приїхати.

   Як бачиш, народ дуже розпорошений... Дізнатись якусь інформацію часом буває дуже важко, більшою мірою навіть не через це, а тому, що люди не звикли про себе розказувати. Більшість замикається у своїх черепашках, рідко хто може сказати: "слухай, Остапе, в нас дівчинка народилася" чи "давай я напишу про свого тата". Тому я спеціально з самого початку задав формат – дві сторінки А4, раз на місяць. Інакше довелося б гризти лікті і вибалакувати по телефону всі гроші!

– Та ні, напевно... Ще посваряться між собою. Розумієш, якщо розширювати аудиторію, то це змусить поміняти і щось інше – наприклад, збільшити обсяг (щоби про всіх згадати і нікого не образити). Це завеликий клопіт як для такого хобі. А я міркую так: якщо щось роблю, то це повинно приносити мені задоволення. А раз не приносить, муляє – значить, не моє це! Від Сковороди навчився. Взагалі, після двадцяти семи, знаєш, приходить якась така філософія в голову...

– Це, напевно, той стан душі, котрий є в матері при народженні дитини. От я весь місяць ходжу-ходжу, думаю-гадаю, що би таке написати, аби людям стало цікаво, щоб вони не заховали собі в душі якусь образу, мовляв, ми чекали, а він нам якісь листочки-дайджести присилає. Потім нарешті сідаю за комп'ютер – і "народжую"! І таке задоволення отримую!

   Взагалі, ти ж знаєш, яка радість з'являється тоді, коли зробиш щось таке, чого раніше не було! Це і вірш, і газета, і наукове дослідження, і якась саморобка, будь-що, зроблене своїми руками. Усе це настільки зміцнює власну енергетику, що стає легко на душі, зникає потреба самозахисту, впевненість надходить.