Сьогоднішній день – спомин про усіх, хто загинув, виконуючи свій професійний обов’язок, обстоюючи правду. Досі професія журналіста залишається найбільш небезпечною, а страхові компанії навіть відмовляються страхувати життя тих представників ЗМІ, які працюють в зонах воєнних конфліктів та ведуть кримінальну хроніку. За останнє десятиліття у світі загинуло 630 наших колег - переважно у «гарячих точках» та від рук найманих убивць. Найбільш небезпечною країною за кількістю вбивств та рівнем безкарності є воєнний Ірак. Друге місце займає Росія (у Москві було вбито 33 журналісти і тільки двоє злочинців покарано). Більшість злочинів, звичайно ж, не розкрито. На жаль, світова тенденція смертності представників «четвертої влади» почала переходити із трагедії у звичну статистику.

  В Україні за офіційними даними загинуло 63 журналісти (неофіційно називають 100). Київ теж лідирує – тут вбито 19 працівників ЗМІ. Голова НСЖУ Ігор Лубченко зазначив: «Нам відомі факти, коли вбивство журналіста видається за побутовий злочин, який не пов'язаний з професійною діяльністю, хоча в багатьох випадках є свідчення, що в загиблих зникали чи матеріали, підготовлені до друку, чи документи власне журналістського розслідування та інші очевидні факти, що загибель журналіста пов’язана з його професійною діяльністю». Двозначних випадків смертей журналістів немало. Не випадково офіційні версії не збігаються з версіями колег та рідних, незважаючи на беззаперечні аргументи.

   За традицією практично в усіх випадках порушуються кримінальні справи «за фактом», владна верхівка обіцяє покарати винних… поки не вщухне ажіотаж, після чого справу тихо закривають. Всіляко уникають називати політичні мотиви загадкових смертей: посилаються на хворобу (як правило) серця; на напад з «метою пограбування»; на «нещасний випадок»; самогубство; суїцид; якщо застрелений – підходить варіант «помилкове вбивство»… Цей перелік можна продовжувати. Перевести справу на рівень розслідування побутового конфлікту вигідніше й легше, аніж знайти справжніх замовників та вбивць. Найлегше ж звинуватити бомжів та наркоманів - на них можна списати будь-який злочин. Владі дуже хочеться будь-яке вбивство журналіста потраткувати як суто кримінальне, відділити від політики ще й тому, що політичне вбивство для неї вкрай небажане як у плані внутрідержавного резонансу, так і щодо міжнародної опінії. Проте І.Лубченко заявив, що поки в державі серйозно не почнуть розслідувати вбивства представників ЗМІ і не будуть списувати їх на нещасні випадки та витівки хуліганів, поки не покарають винних та не розкриють справжні причини вбивств, до того часу кожна смерть журналіста буде вважатися пов’язаною з його професійною діяльністю.

  Небезпечними темами для виступів досі залишаються: політика, соціальні теми, в яких висвітлюються фінансові махінації, корупція, забруднення навколишнього середовища, проблеми журналістики в регіоні і відсутність свободи слова, умови утримання в’язнів в українських тюрмах тощо. Та найнебезпечніше писати про кримінальні клани, продаж зброї у різні точки планети, кошти політичних партій, дестабілізуючі сили в Криму, порушення закону працівниками МВС та СБУ, підприємницьку діяльність депутатів різних рівнів, розпродаж державного майна по занижених цінах, сумнівне банкротство підприємств, міліцейське «кришування» наркопродавців та валютних міняйл, ставати в опозицію до місцевої влади. Якщо ж ви займаєтеся журналістським розслідуванням, ви в найпершій групі ризику.

  По-суті, журналісти майже беззахисні в цій державі. При чому з вуст прокурорів різних масштабів неодноразово злітали думки, що вони самі винні в тому, що їх вбивають. Пригадується, екс-міністр Юрій Смирнов свого часу заявив, що смерті більшості з тих, чиї прізвища є на пам’ятній таблиці на будинку НСЖУ, «не мають до криміналу ніякого стосунку», бо, на його переконання, 80 % осіб з цього списку «померли природною смертю через зловживання алкоголем». А ще один з високопосадовців МВСУ з трибуни Верховної Ради не рекомендував журналістам займатися власними розслідуваннями, оскільки не давав гарантій їх безпеки.

  Редактор «Вечірнього Києва» В.Карпенко заявив: «Залякування фізичною розправою, побиття працівників пера і камери, кілерство – все це стало сумними прикметами українських журналістів. А оскільки владні структури глибоко просякнуті корупцією, лобіюванням злочинним кланам, то справа ще більше погіршується, бо невідомо, звідки – із владних коридорів чи із злочинного підпілля – буде завдано наступного удару по журналістах». Досі реаліями є утиски, шантажі, погрози, фізичні розправи, судові позови, напади на редакції… Жодна влада не хоче втрачати контроль над журналістикою у будь-якому її прояві. Як правило, жертвами стають непересічні особистості. Може, й тому поки не користується підтримкою більшості страйковий комітет, трохи більше третини журналістів готові взяти участь у всеукраїнських страйках працівників ЗМІ, а свідчити у суді по справі політичної цензури не готові більше журналістів, ніж готові…

  Досі Генпрокуратура не оприлюднила на своєму веб-сайті інформацію стосовно того, хто з працівників ЗМІ став жертвами злочинів за роки незалежності і скільки таких злочинів розкрили. Пам'ятається, ще раніше йшлося про видання книги про репресій проти редакторів газет та спогади про журналістів, які віддали життя за правду… Та інформаційний вакуум, на жаль, триває.