Але за що ненавидіти всіх? Український народ загалом???
   Складається враження, що люди — основна причина депресії влади. Яка так невчасно приходить і додає головного болю, який ниє та заважає. Адже мозку, щоб боліти, потрібно бути увімкненим, а для них така ситуація стресова. Хоча коли маєш купу бабла і йдеш купляти чергову автівку, мозок в такій компанії буде зайвим.
  Нещодавно була присутня на мітингу на захист української мови. Їхала, щоправда, від політичної сили, проте партійний прапор до рук не взяла. Сказала: шукайте державний. І мені дали.
   5 червня під стінами ВР був справжній час «ч». Проти прийняття ганебного законопроекту Колесніченка-Ківалова приїхали протестуючі з усіх областей. Щоправда, деякі з них стояли біля Верховної Ради та строго охоронялися беркутівцями і отримали за це від 150 до 500 гривень, а опозиційних близько не підпускали навіть до паркану.
  Зате програма в останніх була кращою. Першим на сцену вийшов письменник та публіцист Сергій Пантюк (до речі, нещодавно він у Чернівцях презентував свою книгу «Війна і ми», яку я прочитала на одному диханні. Мене вражає його голос та те, наскільки він патріотично прочитав свій вірш). Потім ще було декілька ведучих та журналістів, акторка Наталія Сумська, Віталій Кличко та Арсеній Яценюк. Одна дівчина (чи то вона журналістка, чи то письменниця) сказала, що влада не розуміє ні українською, ні російською і розмовляють вони на фєні. Це всіх втішило, а після фрази «та до них так і треба бути повернутою ж*пою» народ взагалі там зі сміху мало не вмер.
   Далі я не дивилася. Я пішла спостерігати за дітьми з Києво-Могилянки, які били в барабани пластиковими пляшками, наповненими маленькими камінчиками, на бабусь в косинках «Я за Юлю», як люди в натовпі лаяли один одного, критикували партії.
   Потім беркутівці пускали сльозогінний газ тим, хто намагався продертися до воріт ВР, а тих, хто стояли на сходах біля входу в парк, просто сунули силою вниз. Кажуть, що одна людина навіть звалилася звідти в фонтан. Автобуси з беркутівцями їхали по вулиці один за одним, а їхні шеренги йшли по тротуару одна за одною. Я дивилася в їхні скляні очі і не бачила там нічого людського. Вони йшли як запрограмовані роботи.
  У мене ще багато думок, проте вже третя ночі і після дороги треба було б добряче відіспатися. Тому з цього всього зробила для себе отакий висновок: то чи варто тоді боротися, протестувати, коли влада "забиває"… і все ж таки приймає закон. Коли їх ставлять перед вибором: мітинг чи вигнання з вузу, мітинг проти власних переконань чи робота, або просто купують за гроші? Чи варто висловлювати свою думку, коли тебе не чують? Коли реально розумієш, що на твою думку "забили" і навіть якщо твоїх однодумців сотні тисяч?
  Варто. Хоча би тому, щоб поборотися за ідею, не за нав'язану тобі ідею, а саме за твою власну, щоб відчути себе частинкою історії, що ще більше спонукати інших боротися. Варто. Хоча й безмістовно.
   І всі ми добре знаємо, що вони мусолять мовне питання кожного разу перед виборами, щоб здобути голоси Сходу. Всі ми це прекрасно знаємо, але ведемося. Ведемося на провокації. Цим ми приносимо їм задоволення. Від цього вони стають ненаситними.