Круглий стіл організаторів фестивалю дозволив спостерегти те, що залишилося поза кадром у святковій атмосфері і що зазвичай усвідомлюється після закінчення святкових заходів та стишення первісної ейфорії. Його основним меседжем стала фраза «Українське для – держави неформат!» На питання присутніх, чи зацікавлена держава у проведенні таких фестивалів, прозвучала відповідь: «Ні! Однозначно не зацікавлена у підтримці національного мистецтва. Ефірний час явно не відданий українській пісні і загалом національний продукт підтримки не знаходить. Основний споживач вихований на іншій брендовій основі, позначеній іменами Поплавського, Данилка… А тим часом якісний продукт міг би успішно конкурувати з таким, з дозволу сказати, форматом. Приклад? Пісня гурту «Плач Єремії» «Вона» ось уже п'ятнадцять років не втрачає популярності». 

На думку тих, хто вступив у дискусію, зараз особливо потрібно піднімати планку смакових уподобань, а самі артисти повинні стати важливим і впливовим інститутом суспільства (пригадаймо, як сучасна «мистецька еліта» мандрує від політика до політика у вигляді декорації до його чергового передвиборного турне – там явно не йдеться про висоту мистецької планки, а про планку фінансову: хто відхопить більше!). Не погоджуюсь з висловленою думкою, що держава виставила такі умови, адже справа кожного співака – приймати їх чи ні. Нащо ж тоді взагалі вести мову про соціальну відповідальність, коли все перекладати на обставини? Так можна виправдати будь-яке заробітчанство на мистецтві. Щодо планки, її мало б утримувати Держтелерадіо, ставши повноцінним гравцем на українському інформаційному ринку і задаючи його рівень (як це, наприклад, є у Швеції). Натомість нині продукт вітчизняних телеканалів на 95 % іноземного походження, немає жодного українського музичного шоу та й самі кадри для таких ефірів за 18 років не підготовлені. На жаль, відсутні й спеціальні фахові видання. Український журнал, який би спеціалізувався на «проштовхуванні» на ринок національного музичного продукту, в умовах ринкової кон’юнктури майже не реально втримати "на плаву", адже, як зізнався один з учасників круглого столу, у Києві в кіоску «Укрпреси» лише за місце треба заплатити 6,5 тис. доларів.

За круглим столом прозвучала думка, що «українське в державі вважається менш рейтинговим», проте й це не так, адже, наприклад, дублювання фільмів українською мовою, навколо чого було зламано стільки списів, не позначилося катастрофічно на кількості глядачів у кінотеатрах. Один з організаторів поділився ще й таким спостереженням: купуючи у столиці україномовний примірник «Дзеркала тижня», помітив, що забирає нерідко останній – як виявилося, саме україномовний варіант розкуповують швидше. І це у Києві, який чомусь постійно подають через стереотип російськомовного міста.

Тож чи не пора працювати на український формат? – постало запитання. Дуже слушно прозвучали пропозиції. По-перше, підготувати для цього законодавчу базу, зокрема у «Законі про мовлення» прописати умову: якщо канал на 100 % веде мовлення українською, зменшити тягар оподаткування; якщо ж він хоче вести ефір іноземною – підвищити його до 2000%. Якщо провести таку норму через ВР (проект уже направлений), є шанс суттєво відкорегувати український інформаційний простір. По-друге, на рівні щодення теж звучали пропозиції – переважно до ЗМІ: поширювати інформацію саме про національні бренди, адже хто купить, наприклад, диск того чи іншого виконавця, якщо навколо його імені і творчості – суцільний інформаційний вакуум. Купити диск, залишитися на хвилі української музичної передачі, закликати до цього друзів – уже збільшити її рейтинг, а значить – дати шанс на інформаційному ринку, підняти до тих проектів, у які приватний бізнес захоче вкладати кошти. Пора долати стереотип «неформату»! - йшлося у діалозі. Адже скількох здібних молодих виконавців ми втрачаємо: вони виконують у власному стилі, чують на свою адресу «Извините, ви неформат» і або залишають сцену, або підлаштовуються під той самий «формат». Богдан Гловацький зауважив: "Треба долучити все суспільство до популяризації національних брендів. Ми не повинні розпорошуватися на всі боки, гнатися за амбіціями, а всі творчі втілення мають об'єднатися і працювати на національну ідею". А Юрко Зелений додав: "Якщо бажаєте справжніх змін, то розпочніть із себе: перестаньте дивитися і слухати всі оті засоби одурманення мас - вимкніть радіо і ТБ, попросіть водія маршрутки, аби він вимкнув низькопробний блатняк..."

Отож «Червона Рута» - 2009 висвітлила «підводні рифи» важливого питання. Коли на фестивалі 1989-го влада не сприяла розвитку української музики, то тепер формально підтримує, але… проблема залишається тією ж. Жаль, що не вдалося дізнатися по фінансування фестивалю, який відсоток взяла на себе держава – чомусь це питання на круглому столі вирішили не піднімати, попередивши пресу. Загалом, є над чим подумати, адже невідомо також, як і в який спосіб будуть (і чи будуть?) пропагувати цьогорічних переможців – до цього відповідаючі на запитання журналістів були явно не готові. Також не відомо, чи підтримають вихід дисків лауреатів фестивалю, чи проведуть їх концертний тур по Україні, чи транслюватимуть підсумковий виступ переможців на телебаченні… А чому б не провести хоч колись «Червону руту» у прямому ефірі?.. І те, що фестиваль «здав», на думку директора музею В.Івасюка Мирослава Лазарука, «після 2001 року пішов у підпілля», - гірка правда. Маємо великий потенціал (про це свідчить кількість учасників), та шкода, що не можемо досягти формату, який би задав планку в національному музичному просторі. Солістка гурту «Солома-груп», який отримав Гран-прі, Соломія Мельник зізналася: «Не хочу бруду і шоу, а чогось такого справжнього… Щоби і творити мистецтво, і просто показувати його людям. Але, на жаль, у нас таке буває рідко…»

Доц. каф. журналістики Василик Л.Є.