І мертвим, і живим, і ненародженним, моїм землякам, в Україні і не в Україні – ось так словами Тараса Шевченка розпочну своє враження про ті незабутні хвилини відвідування Пантеона жертвам голодомору – геноциду українського народу. Не усі вимерли, більшість лишилася, бо треба ж було ще комусь воювати з німцем, потім знову вмирати, але народ мій є, його нікому не здолати.

   козацька кров клекоче і гуде! ” – ось так закінчив свого вірша у 1962 році Василь Симоненко, коли про голодомор ще усі мовчали і лише перешіптувалися.

  Не народилося мільйонів українців, бо померли їх батьки, не народилися мільйони українців, бо померлі діти не стали батьками. Чи збереглася віра? Не зовсім. Забули мільйони українців своїх мертвих предків… але вони їх не забули і щомиті нагадують їм, коли ті сідають за стіл. Тільки не моляться нащадки в пам’ять своїх померлих предків, маючи на столі достатки. Моліться і хрестіться, бо прийде час і вони нас, зустрівши, спитають: "А чи молилися за наші душі, убієнні голодом в совецькі і не лише совецькі часи?” А таки спитають.

   Вічна пам’ять загиблим у роки голодомору-геноциду. Нехай наш український народ більше ніколи не матиме такого горя. Амінь.

Гнат Стеценко, Новосибірськ, 2011 рік