Одного зимового вечора, перед тим як вкластись в ліжко, маленька Оленка глянула блакитними, широко розплющеними оченятами у вікно. Вона нескінченну мить вглядалася в своє відображення на вологому склі і не могла збагнути, що то за постать така цікава, яку вона розглядає.
  Тим часом надворі мела хурделиця, обвіваючи ніжним подихом шибку Оленчиного вікна. Сніг вигравав запальний танок, кружляючи над землею. Сніжинки подали додолу і вкривали доріжки теплою білою ковдрою. Але цього Оленці видно не було. Бачила вона лише русяве волосся, кирпатий ніс, маленькі вуха, рожеві щічки і великі очі. З очей тих річкою текли сльози.
  Оленка вже не вперше бачила це обличчя. Навіть іноді розмовляла з постаттю навпроти. Хоча у відповідь слів не отримувала. Кожної зими в люті морози приходила до неї ось така несподівана гостя з вікна. І кожного року Оленка чекала на неї. Цьогоріч зима вже майже закінчилась, але була вона теплою, тому дівчинка вже й не чекала гості за віком. Та все ж сьогоднішній вечір був морозним та вітряним. Тому маленька Оленка майже увесь день і увесь вечір провела біля вікна. І дочекалася – сьогодні її давня знайома знову навідалась до вікна.
  Оленка думала, що гостя – це ... Читати далі