Головна » 2010 » Лютий » 4 » Володимир Даниленко: «Як нерв нації письменник завжди має говорити еліті й народу правду, навіть якщо її неприємно чути»
00:18
Володимир Даниленко: «Як нерв нації письменник завжди має говорити еліті й народу правду, навіть якщо її неприємно чути»
На філологічному факультеті ЧНУ відбулася зустріч із Володимиром Даниленко – це автор книжок повістей та оповідань «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», критики і есеїстики «Лісоруб у пустелі», романів «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», аудіоальбому радіоп’єс «Струнний квартет для собак». Лауреат Літературного конкурсу гумору і сатири, літературної премії імені Івана Огієнка, премії «Благовіст», журналу «Кур’єр Кривбасу», Першого всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси. Автор антологій сучасної української прози «Квіти в темній кімнаті», «Опудало», «Вечеря на дванадцять персон», антології кримськотатарської прози «Самотній пілігрим». Автор і продюсер конкурсів сучасного українського роману «Золотий бабай» і «Коронація слова», театру сатири «Політичний вертеп». На всеукраїнському форумі видавців у Києві збірка оповідань «Сон із дзьоба стрижа» визнана кращою прозовою книжкою 2007 року. Твори письменника вивчаються в українських вузах і перекладалися німецькою, японською, польською, російською мовами.

– Чому так сталося, що в сучасному українському суспільстві журналістика, а не література, стоїть на передових рубежах боротьби у виборі між європейськими і старими російськими імперськими цінностями?
– Коли світ поляризований і видно передові позиції ворога, тоді література стає в авангарді ідеологічної війни. Так було в кінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років минулого століття, коли українська література перебувала на передових рубежах боротьби за колоніальне визволення. В той час письменники стали головними ідеологічними руйнівниками радянської системи. Саме письменники заснували Товариство української мови імені Тараса Шевченка і Народний Рух України, з яких почалося створення української партійної системи, що поклала кінець монополії Комуністичної партії. Це був час гострої публіцистики, іронії та сатири. Публіцистичні твори Євгена Сверстюка, Юрія Щербака, Івана Драча, Павла Мовчана, Євгена Гуцала, казематна поезія Василя Стуса, що несла могутній антиколоніальний пафос, іронічна поезія бубабістів, комічна поезія Юрка Позаяка і Володимира Цибулька, сатирична проза Богдана Жолдака і Володимира Діброви були тараном, що розхитував мури імперії, доки вони не впали, і збулося пророцтво Тараса Шевченка: церква-домовина, якою була модернізована під ленінсько-сталінський стандарт імперія Романових, впала, і з-під неї встала Україна. Після розпаду Радянського Союзу, коли постала проблема будівництва української держави, письменники віддали цю місію політикам і чиновникам, оскільки це їхня робота, а самі знову повернулися до своїх робочих столів писати про вічні цінності, якими завжди славилася література. 


– Але виросло перше покоління, що народилося за незалежності, а в українському суспільстві досі стоїть проблема вибору, куди рухатися: в Європу, яка виставила перед Україною нові шенгенські мури, чи назад у лоно Російської імперії, яка заманює нашу країну різними новоімперськими проектами, як-от: новий союз Росії, України, Білорусі та Казахстану, ЄЕП, ЄвроАзЕС, митний союз, Ташкентський пакт тощо. Чи повинен письменник стояти осторонь і дивитися, як наш народ знову втягують у небезпечні для його існування союзи та організації? 


– За бездержавності, коли в Україні не було політичних партій і громадських організацій, український письменник поєднував у собі роль письменника, духовного вождя, політика, дипломата, державника, журналіста. Але зараз, коли в Україні є політичні партії, державний апарат, Президент, ці функції мають виконувати вони, а письменник має робити те, що в нього найкраще виходить, писати. Хоча українські партії, політики та державні чиновники не можуть впоратись із зовнішніми і внутрішніми викликами, які гостро стоять перед Україною. Але погані політики і чиновники в нас тому, що така якість українського суспільства. Ми перебуваємо на стадії формування нової нації. В Європі більшість сучасних націй сформувалося в ХVI-ХVII cтоліттях, коли еліти від латини перейшли на свої національні мови. Створення європейських націй співпало з розпадом феодалізму і розвитком капіталізму. Україна в цей час потрапила до складу Російської імперії, тому розвиток української нації був загальмований. Та повернемося до вашого питання. Як нерв нації письменник завжди має говорити еліті й народу правду, навіть якщо її неприємно чути. Адже він краще за інших відчуває, що робиться в суспільстві. І найпомітніші українські письменники завжди так робили. 


– Але не будемо говорити за інших. Поговоримо за письменника Володимира Даниленка. Якби ви були піар-менеджером, то як би рекламували свої твори?
– Я завжди дотримувався думки, що найкращим піаром творчості письменника є його твори. Як вода сама прориває собі русло, так твір має сам прокладати собі дорогу. У кожної книжки, як і в письменника, свою доля, в якій, крім таланту, значну роль відіграють люди, збіг обставин, щасливий випадок, якщо хочете. Так, у житті Хуліо Кортасара роль чарівника зіграв видавець Франсиско Порруа, який відкрив світу цього письменника. До Порруа весь наклад книжки Кортасара «Бестіарій» десять років пролежав на складі, а сам письменник ніс на собі прокляття автора, приреченого бути відомим серед вузьких кіл Буенос-Айреса. Щасливу роль у житті німецького письменника Бернгарда Шлінка зіграла ведуча популярного ток-шоу Опра Уїнфрі, захоплений відгук якої про роман Шлінка «Чтець» посприяв тому, що в США було продано два мільйони екземплярів цієї книжки. Серед українських видавців немає свого Пако Порруа, а на телебаченні своєї Опри Уїнфрі, тому за відсутності кваліфікованих видавців, добре капіталізованих видавництв і сприятливої атмосфери в суспільстві, яке ще не вийшло з колоніального сну, активні українські письменники самі займаються піаром. Про них пишуть у газетах, Інтернеті, але це не збільшує наклади їхніх книжок, оскільки розвиток книговидавничої галузі в Україні гальмується через колоніальну психологію суспільства і держави як його відображення. Я завжди був переконаний, що завдання письменника – писати, вдосконалювати своє письмо, відкривати нові стилі, передавати досвід людей і дух епохи. А піар і маркетинг – це складові книговидавничого бізнесу, яким мають займатися професіонали, а не письменники. 


– У вашому романі «Кохання в стилі бароко» один із героїв роману Олександр Архипенко стверджує, що поштовхом до творчості є не присутність, а відсутність чогось. Що найчастіше стає поштовхом до вашої творчості?
– Поштовхом до моєї творчості найчастіше бувають сильні емоційні струси, які дає особисте життя або мистецтво. Якось я випадково потрапив на виставку живопису кримськотатарських художників, захопився їхнім мистецтвом і видав антологію кримськотатарської прози «Самотній пілігрим», а згодом написав сатиричний роман «Газелі бідного Ремзі», в якому події в сучасній Україні описав у формі любовних послань кримського хана, якого оживила київська медіум Розалія Шовкалюк, в гарем до своїх жінок.
– Чи правда, що роман «Газелі бідного Ремзі» викликав ажіотаж у Кабінеті Міністрів і чиновники одного з управлінь, упізнавши в героїні роману свою начальницю-корупціонерку, скопіювали розділи про стиль її керівництва, показують один одному і з того тішаться?
– Роман «Газелі бідного Ремзі» – сатира не просто на українську бюрократію чи політичну систему, а на основи української національної ментальності. Я хотів написати сатиричний твір, аби показати, що робиться в голові сучасного сільського дядька, міщанина, бізнесмена, політика, офіцера спецслужб, повії, журналіста, чиновника, Президента. У тій частині роману, де розповідається, як СБУ влаштовувало головного героя роману в Кабмін, є персонажі, що мають прототипів, які займають посади в Кабінеті Міністрів. І, як один із персонажів твору, матінка Пуся списана з реальної начальниці управління. Її характер, стиль керівництва і корупційні схеми, які вона використовує, передані дещо гротескно, але принципи схоплено правильно. Тому її підлеглим не залишається нічого іншого, як втішатися, з того. Це єдине, що можуть вони собі дозволити, адже матінок Пусь від Кабінету Міністрів до найвіддаленіших сільських рад в Україні вистачає. Всі вони зв’язані одним ланцюгом тотальної корупції, тому ніхто з них ніколи покараний не буде. І якщо в суспільстві буде зберігатися такий принцип, корупція в Україні буде вічною. 


– В оповіданні «Смерть учителя», що ввійшло до збірки «Сон із дзьоба стрижа», на думку професора Петра Білоуса, художньо відтворено проблему взаємостосунків між різними поколіннями в українській літературі. Чи дійсно існує така проблема?
– В українській літературі існує дистанція між поколіннями. Старші письменники не визнають молодших, а молодші – старших. Старші літературні покоління вважають, що творчість молодших не варта уваги, оскільки вони не вміють писати і, можливо, ніколи не навчаться. А молодші вважають, що старші покоління – це вже ретро, вчорашній день, «відстій», а все, що вони написали, не варте уваги. Такий антагонізм не йде на користь літературі. Віковий шовінізм проникає і в літературознавчі кола, заважаючи створенню єдиного національного канону, в журі літературних премій, в ідеологію підручників та академічних видань. Старші літературознавці принципово не читають і не визнають письменників молодших поколінь. Віковий шовінізм у літературі належить до головної хвороби українства – невміння служити національній справі. Українці нагадують розлиту ртуть, що роздроблюється за регіональними, ідеологічними, соціальними, культурними, віковими ознаками не тільки в політиці, а й у всіх сферах життя. Розсипаючись на дрібні кульки, вони стають дрібними, слабкими і безпорадними, і я не бачу в Україні сили, яка б зібрала цю розлиту ртуть у нову колбу. 


– У рецензії на роман «Газелі бідного Ремзі» професора Ягеллонського університету Ярослава Поліщука, оприлюдненій на сайті «ЛітАкцент», звернуто увагу на «живе неконвенціональне письмо», з якого зіткано тканину роману. При цьому українські критики постійно дорікають письменникам, що вони пишуть діалоги неживою мовою. Чи існує мовна проблема відтворення сучасного міста в українській прозі?
– У тих сферах, де українська мова не вживається, справді існує така проблема. Думаю, було б складно органічно передати розмову донецьких шахтарів українською мовою, оскільки вони розмовляють або російською, або спотвореною російською, або суржиком. Але з такими проблемами зіштовхувалися письменники у різних літературах, де була звужена сфера вживання своєї мови. Як обійти цю проблему і не сфальшивити, залежить від рівня майстерності письменника. Можна написати ці діалоги російською, можна робити вкраплення російських слів, щоб було зрозуміло, що мова йде неукраїнською мовою, а можна написати все українською, але з такою художньою переконливістю, що в це повірять. І я найбільше схиляюся до останнього варіанту. У 1831 році Петро В’яземський, відправляючи свій переклад з французької роману Бенжамена Констана «Адольф» Євгену Баратинському, скаржився в листі на те, як важко писати світський роман мовою, якою не розмовляє верхівка. В ті часи в Російській імперії російською розмовляли лише селяни й прислуга, а мовою російської знаті була французька. Як вийшов із ситуації В’яземський? Він вигадував такі звороти, які в той час у побуті не існували, сподіваючись, що колись такою мовою заговорять усе російське суспільство. Перекладач вважав, що не суспільство повинне вчити письменників, а письменники суспільство. І те, про що мріяв В’яземський, згодом збулося. Або ось приклад із недавньої української історії. В 2002 році видавництво «Критика» видрукувало книжку Володимира Діброви «Вибгане», до якої увійшли романи «Бурдик», повісті «Пентамерон», «Звіздонавти», оповідання, п’єса «Тягнуть телевізор», що відтворюють Київ 70-х років ХХ століття, в якому українською мовою майже не розмовляли. Це було небезпечно і вважалося поганим тоном. Але, описуючи Київ того періоду, Володимир Діброва вигадав такі цікаві діалоги, що, написані українською, вони сприймалися досить органічно навіть у вщент зросійщеному Києві часів Володимира Щербицького. Ось це і є вищий клас письменника. 


– Після символічного переселення банківської установи в приміщення колишньої київської книгарні «Поезія» поезія майже зникла з усіх українських книгарень. З чим, на вашу думку, пов’язане витіснення поезії з літератури?
– В часи авторитарних режимів правління, коли була цензура, поезія набувала особливої цінності, оскільки її можна було прочитати напам’ять, не залишивши речових доказів – книжки, за яку могли заарештувати або позбавити людини життя. Тому в Україні до розвалу Радянського Союзу поезія мала значний вплив на масову свідомість, а поетичні збірки були ходовим товаром. Після розвалу Радянського Союзу зі зникненням цензури поетичне слово втратило колишню актуальність. Але не тільки це спричинило витіснення з книжкового ринку поезії. З появою на літературній сцені Волта Уїтмена й авангардистів ХХ століття в Європі та США верлібр витіснив традиційну віршовану поезію. Фактично верлібр став троянським конем, якого поети втягли в поезію, не розуміючи, що цим відтиснуть свою творчість на задвірки літератури. Оскільки верлібр значно важче запам’ятати, масовий читач втратив до нього інтерес, тому поезію майже перестали видавати, а читачами поетичних творів залишились поети і філологи.
– У романі «Кохання в стилі бароко» чоловік і жінка, які в київському театрі імені Івана Франка дивляться однойменну виставу Ярослава Стельмаха усвідомлюють, що кохання – це теж вистава у стилі бароко, де театральність, почуття, інстинкти створюють певну ілюзію. Що поза цим ви хотіли сказати цим твором?
– Я хотів сказати, що часто чоловік і жінка люблять не одне одного, а свою ілюзію, яку кожен із них вигадав стосовно свого партнера, бо їм на момент знайомства хотілося когось любити. І коли ця ілюзія розвіюється, настає велике розчарування. І тоді на авансцену виходять інші почуття.
– То яка сучасна філософська доктрина могла б означити взаємостосунки між героями роману «Кохання в стилі бароко»? 


– Напевне, один із постулатів Лакана, що сон нагадує гру в шараду, в якій глядачам пропонується у німій сцені вгадати значення потрібного слова. Зрештою, сюжет роману «Кохання в стилі бароко» теж побудований на розгадуванні кросворду молодої вдови. І процес розгадування, і кохання чоловіка й жінки, і минуле, і сучасне в романі нагадують дивний сон. Зрештою, хіба наше життя не такий же дивний сон, який зникає в момент пробудження?

Розмову вела доцент кафедри української літератури Ніна Козачук


Категорія: Статті викладачів, лаборантів і т.д. | Переглядів: 3090 | Додав: | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]