22:02 Українські реалії по-німецьки | |
 Цікаво, що приблизно 40% німців, з якими я спілкувалась у ФРН, на запитання «що ви знаєте про Україну», відповідали однаковими фразами – Кличко, Тимошенко, бідна країна. Оригінальніше сказав імпозантний чоловік середніх років у капелюсі аля Шерлок Холмс: «У вас брутальний президент». Така відповідь мене особливо вразила і, мабуть, запам’ятається надовго. До слова, говорила я не з парочкою і не з двома, а з кількома десятками перехожих різного віку. Ідеальні дороги і чистота вулиць – уже давно ні для кого не є новиною. Тому хочеться поділитись чимось більш особистим, менш помітним під час звичайної прогулянки, однак тим, що відіграє одну з головних ролей у суспільно-культурному житті кожної країни. Можна сказати про смачне німецьке пиво і ковбаски, про порівняно низькі ціни на усе, за виключенням медицини, про транспортні засоби, величезні паркінги та вихідні, коли усі магазини закриті, однак місто живе – повсюди гуляють милі сімейні пари, молодята чи просто компанії.  Проте важливіше знати, хто ж такі справжні німці, які вони? І чи правдивим є міф про арійську вищу расу. Можливість пізнати німця як типаж дало можливість двохтижневого навчання в Університеті Пассау (Баварія, Німеччина). Разом із групою студентів із України та Молдови студенти ЧНУ ім.Ю.Федьковича (кафедра журналістики) здобували практичні навики у напрямку крос-медійної журналістики. Тут хочеться сказати, що, може, не кожен журналіст розуміє, що це таке, однак працює крос-медійно не гірше будь-якого там німця. Звичайно, технічна база там, у недосяжній Європі, нам, на рівні області, і не снилась. Найсучасніші ньюзруми, практичні заняття із камерою у руках, а не пояснення «на пальцях», або ж екскурсії із розповідями про майже музейні експонати – і все це за 10 тисяч у рік. Однак це не зупиняє наших писак щорічно здобувати престижну професію журналіста.  Чесно кажучи, ентузіазму їм, тим сучасним європейцям, наші брати-українці можуть ще і позичити. Не маючи майже нічого, і зробити щось, займати перші місця на різноманітних конкурсах – це мистецтво. Однак тут дуже кортить розвінчати міф по працелюбність українців. У нас майже все робиться із примусу – бо треба. Одиниці можуть працювати на одному лише ентузіазмі. Причиною такого ставлення до роботи є не лише наша ментальність, а не менш важливий чинник – винагорода за працю. Побутує думка, що молодь хоче всього і одразу. Тут хочеться внести поправку – молоді люди прагнуть того, щоб можна було зняти житло (для кого це актуально), сяк-так одягтись, десь-колись поїсти і придбати сучасну техніку для роботи. Однак, самі розумієте, як можна пошикувати на тисячу гривень у місяць. На жаль, це наші реалії. Попри те, що німці дуже неохоче відповідають на запитання фінансів, нам вдалось з’ясувати, що мінімальна зарплата журналіста – 1200 євро. Цифра, однак, ні про що не говорить. А говорить про фінансову спроможність дещо інше – щоб зняти двокімнатну квартиру, вам доведеться заплатити в середньому 350 євро, ще плюс 100-150 євро за комунальні послуги, близько 300 євро витратите на продукти. І так, 800 – 1000 євро на місяць вам буде достатньо. Це вже не враховуючи те, що зарплата з роками буде рости, а якщо ви ще й добре проявили свій талант – то навіть дуже стрімко, за років 5-10 ви уже зможете отримувати 300 тисяч річних. Міф? Ні, реалії. Слухаючи такі-ось розповіді про ідеальне життя за кордоном, хочеться зібрати чемодан – і рвонути у широкий світ. Однак особисто мене завжди зупиняє таке ось запитання: якщо ти не потрібен у своїй державі, кому ти потрібен там?.. Чи ж справді життя там, за бугром, таке солодке? Нам пощастило зустріти українку, яка вісім років тому виїхала у чужі краї шукати щастя-долі. Каже, що на початку плакала два роки. Зараз – вона заміжня за німцем, тримають власний бар, однак і це не заспокоює її серце. Відчуває, що все ще залишається чужою. То ж чому Україна – така бідна? Ми маємо все – здорових та сильних, розумних і працьовитих людей, економічні ресурси, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, однак і досі залишаємося країною третього світу. Мабуть, нам просто не вистачає цього голосу патріотизму, щоб не проситись навколішки до Євросоюзу, а гордо заявити про силу та міць України та українського народу. Олена Славська      | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |