Cьогодні у світі існує 6809 мов. Але понад 90 % з них мають менше 100 тис. носіїв, причому 350 мов – менше 50-ти. Ці мови можна було б занести до «Червоної книги», коли б така існувала. За статистикою за останніх півтисячоліття зникло 306 мов (4,5 % від загальної кількості). Мова вмирає, бо помирають її носії. Сьогодні налічується 46 мов, якими розмовляють одиниці. Негативний вплив вносять війни, колонізації, геноциди, асиміляції нацменшин, процеси глобалізації… За даними міжнародної організації «Worldwatch», до кінця XXI ст. зникне половина з нинішніх мов. Європа чи не першою може втратити ірландську (шокувало, коли дізналася, що в Дублінському інституті технологій цю мову вивчають як іноземну).

В Україні мовна ситуація теж проблемна. Після ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин склалася парадоксальна ситуація: в ролі панівної опинилася не державна українська, а мова нацменшини – російська, яка де-юре в Україні не є державною, але де-факто вживається в усіх сферах суспільного життя. Європейська хартія закликає ставитися до державної мови з повагою, у ній сказано, що охорона мов меншин не повинна заважати вивченню та розвитку офіційних мов, регіональні мови або мови меншин не можуть мати ні обмежень, ні переваг. Тож нібито йдеться про паритет у стосунках, проте… при ратифікації Хартії не було враховано специфіку держави, тому кращі наміри цього документа звели нанівець. Український закон ратифікації під свій захист взяв не тільки ті мови, яким загрожує зникнення, а й ті, яким ніщо не загрожує, зокрема, й російську. В результаті мова нацменшини (російська) опинилася в конфліктній ситуації щодо державної (української), що призводить до соціального напруження та становить загрозу суверенітету і територіальній цілісності держави. Російська мова не може мати статус регіональної, бо є найпоширенішою мовою не тільки в південних і східних регіонах держави, а й в усій Україні. Вона не є тією мовою, яка вмирає і яку необхідно захищати. Швидше, навпаки, як мова колишньої імперії продовжує зберігати свій вплив на всі сфери розвитку суспільного життя.

Україна, ратифікувавши Хартію, зобов'язалася розвивати та захищати мову росіян, євреїв, білорусів, молдован, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Зрозуміло, потребують відродження мови гагаузів, караїмів, кримчаків, ромів і т.п. Але порівняйте кількість їх носіїв і носіїв російської. Зіставте з кількістю носіїв міноритарних мов, наведених у статистиці на початку статті. Чи відчуєте різницю? Видається, що закон спеціально приймали саме в такій редакції, або свідомо заплющивши очі на очевидні недоречності, або спеціально готуючи це прийняття під наперед сплановані дії. Таким чином він дав змогу вирішити мовну проблему в Україні на користь однієї з найбільш поширених мов – російської, що не розв’язало, а ще більше дестабілізувало мовно-політичну ситуацію та розширило домінування російської мови в певних регіонах. Не випадково майже всі помітніші політичні загострення й протистояння по мовному розрізі не стихають до сьогодні.
Європейська Хартія покликана об’єднувати національні меншини в єдину політичну націю, а в Україні вона використовується як механізм для конфронтації. Хартія по суті підтримала колишню імперську мову, яка й досі зберігає панівне становище не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі: у Таджикистані визнана мовою міжнаціонального спілкування, в Абхазії мовою держустанов, у Казахстані функціонує нарівні з казахською в державних організаціях та органах місцевого самоуправління, у Білорусії має статус офіційної. До речі, там державна мова не витримала конкуренції з російською і залишилася державною лише "на папері". Чи не така ж ситуація загрожує Україні?

Український переклад Хартії і закон України про її ратифікацію суперечать букві та духу документа Ради Європи. Не вироблено єдиного правового трактування його термінології, що має принципове значення, не враховано специфіки функціонування мов у державі, не розроблено захисних механізмів мов нацменшин та української мови. Ратифікація Хартії в такому варіанті створила між українською і російською мовами конфліктну ситуацію, актуалізувала мовно-політичний сепаратизм та поставила під загрозу порозуміння між народами і територіальну цілісність країни. Політичні проросійські сили, посилаючись на ратифікацію, намагаються за допомогою документа запровадити на півдні і сході держави російську мову як офіційну або державну. Мовне питання стало й об’єктом політичних торгів, особливо під час виборчих перегонів, перетворившись на засіб маніпуляцій. У переважній більшості не обізнане з положеннями Хартії населення легко купується на чергові обіцянки «політиків на час», які не можуть не знати сутності документу, але завідомо грають на ситуації, перекручуючи його основні положення. Тож в результаті маємо мовно-політичний сепаратизм – запровадження місцевою владою певних регіонів російської як другої державної (дії місцевих рад Донецької, Запорізької, Харківської, Миколаївської, Луганської областей, а також Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька й Луганська по наданню російській мові статусу регіональної). Особливо ж мова стала «пунктом спотикання» в Криму. ВР автономії за наявності джерел фінансування може встановлювати більш сприятливі умови для функціонування регіональних мов або мов меншин. Тож це формулювання зрозуміли як дозвіл запровадити російську мову як офіційну на рівні з українською. Але зверніть увагу: на рівні! Чи ж рівні ці умови? Європейська хартія застерігає від надання переваги тій чи іншій мові, за її положеннями, всі мови мають мати рівні права, в той же час і державна не повинна перешкоджати чи створювати загрозу збереженню або розвитку російської мови та мов інших нацменшин. Цікаво, у який спосіб українська мова, яка й так не присутня в Криму, загрожує розвиткові російської? У тих частинах України, де державну мову й так «вдень зі свічкою» не знайти, виявляється, треба захищати не її, а російську. Суттєва «рівність»…

Закон про ратифікацію Хартії потребує перегляду з урахуванням українських мовно-політичних реалій, особливо варто юридично грамотно виписати терміни «регіональні мови або мови меншин», «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини», «нетериторіальні мови», «офіційна мова». Наш варіант закону має захищати не всі мови, які існують в Україні, а ті, яким справді загрожує зникнення.