Моє розуміння журналістської етики

Трохи більше трьох років тому одна п’ятнадцятирічна дівчина із упевненістю в очах та головою, набитою неймовірно амбітними планами, вперше переступила поріг університету. У той момент перед нею були відкриті всі двері, не було ні заборон, ні обмежень. Ця дівчина була готова подолати навіть найважчі перешкоди. Принаймні так їй тоді здавалося…
А ще трохи раніше їй довелося прийняти чи не найважливіше рішення у своєму житті: вибрати майбутню професію. І саме тоді самовпевненість, амбіції та неймовірна впертість штовхнули її до журналістики – романтичної, захоплюючої та дуже цікавої штуки. Журналісти їй уявлялися розумними, справедливими, чесними людьми із виключно благородними планами, яких любить і поважає кожен громадянин своєї держави (вибачте за совковість…). Сама такою планувала колись стати…
Минуло трохи більше трьох років. Дівчина подорослішала, порозумнішала, з’явилися навіть перші (хоча і дуже маленькі) сліди якоїсь там мудрості. А ще поруч із вогниками упевненості в очах усе частіше почали з’являтися плями цинізму, сарказму і ще дечого не надто приємного. Вистачило всього трьох років навчання і кількох неповних місяців практики у цій неймовірно «романтичній» професії, щоб зробити чимало корисних, хоч і далеко не найприємніших висновків.
Оцей дивний, незрозуміло-ліричного характеру вступ повинен підвести до всього лишень однієї думки: особисто я, як і ота «колишня» п’ятнадцятирічна дівчина, у таке ефемерне поняття як «журналістська етика» Не Вірю. Прямо як Станіславський…
Ні, звичайно, принципи цієї етики існують. Існують у найрізноманітніших законах, деклараціях, угодах, статутах, у чиїйсь уяві, але аж ніяк не в реальності, і вже точно не в українській. Не погодитесь? Будь ласка, це ваше право.
Тільки от цинічна журналістська реальність говорить, ні, прямо кричить про протилежне!!! Візьміть до рук, наприклад, Декларацію принципів поведінки журналістів, Етичний кодекс українського журналіста, Кодекс професійної етики українського журналіста – зачитатися можна, чи не так? А тоді відкрийте першу ліпшу загальнонаціональну газету. Не мені вам, напевне, пояснювати, що заголовки на кшталт «В ліжко Анастасії Заворотнюк заліз сексуальний маніяк» або «Голий зад Звєрєва шокував усіх!» дещо далекі від еталону журналістської етики. А що вже говорити про наповнення подібних матеріалів, ілюстрації до них? Це звичайно, не «Дзеркало тижня», а всього лишень бульварненька газетка «Сенсації», але популярність другої аж ніяк не поступаються згаданому вище «елітарному» виданню. Подібні приклади можна навести і з інших видань: так, доволі промовистим є заголовок статті у газеті «Поступ» - «Вбити Петра Симоненка!». А це вже не просто порушення всіх можливих етичних засад, а й кримінал… Чи, у тому ж «Поступі» - «Червоні колготки української естради». Дешево, як на мене. Не забудемо також і телебачення: напевне, неможливо було не помітити відвертих кількатижневих «дифірамбів» патріарху Кирилу на одному із загальнонаціональних каналів. Проти патріарха не маю нічого, але канал продався відверто! Нам, майбутнім журналістам, обов’язково треба таким речам повчитися – це ж який заробіток!
Але якщо серйозно, то про користь і потребу дотримання принципів журналістської етики можна дуже довго говорити. Тільки от чи відповідатимуть ці слова нашим майбутнім вчинкам? Адже ні я, ні більшість моїх одногрупників регулярної журналістської практики (окрім звичайно кількох тижнів щокурсу і декількох нерегулярних матеріалів) не маємо. І пафосні речі про те, які ми правильні, етичні і розумні були б, на мою думку, лише порожнім звуком. З упевненістю про подібні речі можна говорити лише після не одного року роботи в українських ЗМІ з їхніми заробітними платами, умовами і, що найголовніше, етичними засадами.

Іванна Бедей

Моє розуміння журналістської етики
(не рекомендується читати абітурієнтам та першокурсникам спеціальності «Журналістика»)

Точно можу сказати, що поняття це досить складне, і складається воно з двох елементів: паперового та науково-фантастичного. Така ж ситуація і з усім нашим (українським) законодавством. Подібно до Конституції, на папері (гадаю якісному) існує в нашої Національної спілки журналістів свій «закон» - «Кодекс професійної етики українського журналіста», а виконується він, знову ж таки, подібно до Конституції, десь у п’ятому вимірі, це якщо ви не проти теорій Ейнштейна.
Хоча, варто сказати, сама етика (без журналіста) існує і повноцінно розвивається вже не одне століття. Наука це гарна, корисна, основана на втіленні істини, добра, справедливості і прекрасного. Що зробиш, якщо не вміщаються ці поняття в ефірний час та замовлену спонсором рекламу?
Немає в українській журналістиці місця для етичного і все тут. А кодекс добре склали, по-європейському. Наприклад, у першому пункті зазначено: «Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації», не будемо ображати наших «майстрів слова», які справді тяжко працюють, щодня вишукуючи цю саму оперативну інформацію, але якщо будемо читати далі, то обов’язково зустрінемося з вимогами «завжди бути об'єктивним, коректним, відповідальним за свою справу, уникати неповноти або неточностей інформації, які могли б завдати моральної шкоди честі та гідності людини» - об’єктивність у нас взагалі чутливе місце, варто лише згадати висвітлення тогорічних подій у Грузії – що не канал, то своя об’єктивність.
Цікавим також є положення другого пункту про незаконність «…одержання за будь-яких обставин платні (хабаря) за поширення брехливої або утаювання достовірної інформації», тут і прикладів особливих не треба, навряд чи журналісти таких видань, як «Дзеркало тижня», «Кореспондент», «Новинар» та інші, пишуть статті про «геніальних» політиків та всю їхню «геніальність» на одному тільки ентузіазмі. За цією ж аналогією можна розглянути пункти про відмову від виконання редакційного завдання, протидію екстремізму (останнім часом дуже популярна тема для обговорення), привласнення чужих думок і матеріалів, протистояння тиску владних структур і, особливо, про «суворе дотримання конституційних норм функціонування української та інших мов в Україні».
Кодекс журналістської етики є крихким передусім тому, що виконувати його мають люди, а живуть вони у складній ринковій економіці, якою заправляють впливові представники влади. Всім нам добре відомо, хто з цих представників стоїть за рейтинговими ЗМІ України, про яку ж чесність та об’єктивність тут вже казати?
Хоча є і кращий бік – етика загалом, без журналіста, людська, яка закладається у свідомість кожного батьками, освітою та суспільством. Вона загальніша та важливіша за будь-який кодекс і діє незалежно від фаху її власника. Саме вона і керує, у кращих випадках, творчістю наших журналістів, а заразом і совістю, принаймні так має бути у п’ятому вимірі…

Діана Вайпан