Світало... Гострі промінчики сонця потрапляли в самі кутики її очей. "Прокидайся, чуєш?" - нашіптував ранковий вітер. Все здавалося таким ніжним і приємним, що хотілось цілувати кожен атом повітря, хотілось милуватись кожним листочком старенької липи, що задивлялась на її личко з-за вікна, хотілось розмовляти з кожною хмаринкою на небі. "Прокидайся, чуєш?" - знову почулося їй. Дивно, але сьогоднішній ранок був зовсім незвичайним. Вже після довгих місяців у лікарні вона нарешті прокинулася вдома, на своєму м'якенькому ліжку, біля свого коханого чоловіка і відчуває аромат свого життя. Але все здається знову ж таки дивним. Чому вона не відчуває голоду? Чому немає жодних синців від уколів, а її чоловік сидить поряд на ліжку і гірко плаче?... Перед очима швиденько пролетіла лента недавнього минулого - наркоз, погане відчуття, неспокій, повільне дихання, холодний піт на чолі, тиша...
Так вона що... померла???...
Знову чується - "прокидайся, чуєш?" Та куди ж вставати, якшо вона ... Читати далі »

Роса на ногах нагадує море.
Втонути б у ній хоч на хвильку життя.
Я буду вертатись до волі не скоро.
Затиснуть мене у великих містах.

А там задзвенять всі монетні будівлі,
Посипиться зверху пронизливий дим.
Я буду темніти при ввімкненім світлі,
Та навіть тоді світ не стане гидким.

Втрачатиму швидко єдине натхнення,
В сміття викидатиму власні думки.
Та я повернуся у час рівнодення,
Коли не літатимуть пил-літаки.

Та я повернуся.. Можливо, не скоро.
Коли добудую великі міста.
Роса на ногах все ж залишиться морем,
А хвилька- тривалістю всього життя.