Газета студентів-журналістів ЧНУ

Атомний вибух в маршрутці

Шпіонка — Thu, 25 Oct 2012 13:09:44 GMT

«Їдееее маршрутка…» - горланить Скрябін в голові, а асоціації відтворюють аромат ранкової маршрутки…і гіркий сум огортає серце. Невже наступний день знову почнеться з атомного вибуху??? Лише десь в далеких мріях вимальовується образ ідеально провітреної маршрутки, із доброзичливими обличчями і відкритими вікнами, та спека одразу нагадує, що нічого такого не буде. Це напевно спланована акція проти мирного свіжолюбивого населення?! На чолі якої стоять навіжені бабусі, що неначе закінчили школу боїв без правил.

От так, вже за звичкою, починається ранок студента, та це ще б нічого, якби б не те, коли тебе і так притиснутої до скла, зігнутої в два рази охоплює запах невідомого… З усіх сил намагаєшся відкрити віконце, але всі зусилля зводять нанівець оскаженілі похилі пасажири з криками "що робиш", "воно ж дує" накидаються на тебе, після чого розумієш, що свіже повітря привітається хіба що через 5 зупинок.

Те, що вирвалося на волю, ніколи не повернеться назад… воно житиме і витатиме між пасажирами до кінця маршруту. Завдяки запаху поту обличчям може заволодіти агонія, та ніхто і не подумає змилостивитися… терпи, терпи – терпець тебе гартує, та не знав Франко всього жаху ранкових маршруток. Їхній аромат в спеку можна порівняти лише з тухлими яйцями. Можливо, пройде час і наступить зміна менталітету, та сьогодні можна лише насолоджуватися тим, що зустрічає дорогою на навчання, або роботу.

[/b]

Ті, що не помирають...

Tyler_Durden — Wed, 09 May 2012 18:00:30 GMT

Панки...
Більшість громадян вважають, що панк - це молодий чоловік (або молода дівчина), які смердять, як бомжі, одягаються в лахміття, слухають дивну і незрозумілу музику, весь час намагаються якось напаскудити нашій країні за допомогою псування чужого майна. Насправді це звичайний опис "Бидло-панку", яких дуже багато. Це ті, хто не зрозумів усю суть ідеології "Панк". Зараз я дохідливо спробую пояснити.
Ця молодіжна субкультура зародилася десь в 1970-х роках після Хіпі. Вони стали ніби протилежними хіпі. Якщо ті прагнули розрулити всю ситуацію миром і дружбою, то панки діяли агресивно. Вони заявляли, що вони покоління без майбутнього, що їх утискає і використовує держава. Нігілізм, бунти, революції - ось основа панків, ось їх повітря. Замість того, щоб діяти і протестувати, "новим панкам" було просто на все пофіг. Вони руйнували все без причин (просто їм так хотілося), пили, вели безладні статеві зв'язки. Це просто були придурки, але ніяк не панки (до речі, саме в панк-середовищі зародилося відоме всім рух STRAIGHT EDGE).
Не можна також забувати, що агресія панків по своїй суті є позитивною агресією. Це як би протидія негативу, що йде від вмираючого суспільства.
Стиль: звичайно ж, не можна забувати і про стиль панків. Це різнокольорові ірокези, короткі різнокольорові стрижки, шкіряні куртки, аксесуари у вигляді ланцюгів, величезних сережок. Загалом весь стиль панків несе з собою бунтарські нотки.
Культура: в основному це символізм і футуризм. Музика, звичайно ж, агресивна, з шаленими ритмами і провокаційними текстами. (NOFX, Ramones, Misfits, Sex Pistols, Clash, Johnny Thunders і т.д.)
You are a hippie
You smell like skunk
I'' m your arch-enemy
A middle class punk
(Ти - хіпі, ти смердиш як скунс. Я - твій заклятий ворог. Панк із середнього класу) - NOFX

Танець у кінематографі

Ira — Tue, 08 May 2012 02:31:13 GMT

Танцюй в ритмі серця.
«Брудні танці»

Танець – один з найдревніших видів мистецтва. І жахливою помилкою було б вважати його лише способом розважитись. Справжній танець потребує тяжкої праці та самовдосконалення. Але в результаті він передає ту глибину почуттів, яку не передати словами. Саме тому багато талановитих режисерів у своїх роботах звертались до нелегкого мистецтва хореографії. Там, де не впоратись словам, за справу береться танець.
   Одним з кращих в цьому жанрі є фільм «Брудні танці» з Дженіфер Грей та Патриком Суейзі. Пісня, під яку вони танцювали фінальний танець, отримала Оскар.
   А після фільму, що підкорив серця мільйонів, «Давайте потанцюємо» з Річардом Гіром і Дженніфер Лопез, інтерес до хореографії зріс настільки, що танцювальні школи були переповнені.
   Сучасний кінематограф також не втрачає інтерес до мистецтва. Знята чимала кількість фільмів, насичених якісними танцювальними сценами і музичними номерами. Яскравим прикладом є серія фільмів «Крок вперед». В них панує оригінальна ідея поєднання хіп-хопу та класичного танцю.
   Також бурю емоцій у глядачів викликав фільм «Тримай ритм», в якому Антоніо Бандерас показує вражаючі танцювальні «па».
   Звісно, коли мова йде про танець в кінематографі, не можна не відмітити велику кількість мюзиклів, які представляюсь різноманітні варіанти «танцювального супроводу». Ця тенденція почала розвиватись в 70-ті роки ХХ ст., разом з такими легендарними мюзиклами, як «Танець-спалах» та «Бріолін».
   Безумовно, особливої уваги також заслуговує мюзикл «Чикаго», головні ролі в якому виконали Річард Гір, Рене Зельвегер та Кетрін Зета-Джонс. Танцювальні композиції, якими вдосталь наповнений мюзикл, вражають високою майстерністю постановки та виконання.
   Фільмів з яскравими танцювальними номерами дуже багато, і всі вони створюють унікальний жанр в кінематографі – танцювальне кіно. І їх вплив на людей, що небайдужі до хореографії, безумовно, великий. Подивіться один з таких фільмів і, можливо, ви теж відкриєте для себе це велике таїнство – танець.

Фото - http://olyuska.wordpress.com/%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0/

Звернення до журналіста

Thu, 29 Mar 2012 16:49:34 GMT

Зникаємо… Ховаємося за мурами безвідповідальності, боязні, невідповідності та себелюбства. Зачиняємося під замком нерозголошення та наказовості за свою правдиву думку.

Як можна не вірити в себе та в те, що пишеш та говориш?

Ми, лише ми маємо право голосно говорити те, про що інші іноді й не думають.

Ми пишемо про політиків, але, боячись бути переслідуваними, уникаєм всього того, що має вагому думку. Краще ж писати про "покращення" у державі. Перспектива?
Преса мовчить, радіо та телебачення шлють вітання з Новим роком та днями народжень, а ми раді, що нас привітали та на всіх позитивних нотах життя ковтаємо проблеми! Риби мудріші! Закиньте вудочку у воду із наживкою і почекайте. Ви впіймаєте, але одну рибину. Ми ж купуємось масами в якості меню.

Ви об’єктивніші? Сподіваюся…

Самой себе без фальши задать вопрос: "Что же делать дальше?", або Хто вони - діти сучасної України

Нікуся — Tue, 18 Oct 2011 18:20:18 GMT

Лягаючи спати опівночі, встаю з ліжка о 6.20, швиденько збираю сумку, закидаючи туди все, що попадає під руки. Знову не виспалася, знову запізнююсь на пару. І так кожного дня. Здається, ще вчора час ішов повільніше. Його вистачало на читальні зали бібліотек, на подруг, на те, щоб допомогти батькам і щонеділі ходити всією сім’єю до церкви. Пам'ятаю, як дідусь постійно говорив: "А от ми коли були у твоєму віці, ми були такі розумні, такі чемні, батькам помагали, старших поважали і часи були важкі, а у вас усе є і ви не цінуєте..." Це у нас період життя такий.

Ми - розбещені певною мірою. Влаштовуємо у піст дискотеки, харчуємось фаст-фудами, п’ємо каву з автоматів.

Ми - сильні. Кожен з нас може образити словом, а попросити вибачення - духу не вистачить. Будуємо неймовірні плани на майбутнє, але нічого не докладаємо до нього сьогодні.

Ми - стильні. Колись модно було виділятися: носити щось неординарне, оригінально висловлювати свої думки та ідеї, бути несхожими один на одного, тепер - мода одна для всіх. Ідучи по місту, можна побачити безліч дівчат у сірих джинсах, чорній шкіряній куртці, туфлях на шнурках та юнаків у протертих джинсах з матнею до колін або завуджених штанах та байках. Носимо бренди, оригінали яких нам ніколи в житті не побачити в очі.

Але це залежить не від покоління, а від кожного особисто. Багато моїх сучасників, мандруючи нетрями Інтернету, забули, що таке театр. А я от вчора там була. При тому, що досить добре вчуся, встигаю на дискотеки ходити. Тому потрібно старатися щось змінити на краще і прикладати усіх зусиль для кращого майбутнього.

Осінні замальовки. Розповіді Жовтневого про смуток.

Нікуся — Tue, 18 Oct 2011 18:19:26 GMT

Я стояла під дощем. Навколо мене було багато людей, але навіть в натовпі почувалася самотньою.
Під вагою тяжких холодних краплин жовтий кленовий лист упав мені під ноги і нагадав про початок осені. Можливо, він і не хотів упасти, щоб його затоптували, а із задоволенням залишився б на гілочці дерева. Він був самотній, як і я.
Сіре небо затягнуло хмарами. Холодний вітер плутав волосся. Я йшла по листяному килимі, все далі заглиблюючись у парк. Сумно поскрипували клени. Пожовкла трава. Все розділяло мій смуток. І тільки кольори, вражаючи своїм різноманіттям, нагадували про красу і вічність.
Недалечко розташувалось озеро. На воді гойдались сотні листочків. Було тихо, мрійливо та затишно. Спокій порушила білка. Мала бешкетниця носилася з горіхами туди-сюди.
Осінь збудила в мені дивні, бентежні почуття. В такі моменти я задумуюсь над сенсом свого буття. В такі хвилини я сумую. А панянка Осінь розставляє усе та усіх на свої місця.

Сенс життя

cristov — Thu, 13 Oct 2011 17:48:23 GMT

Останнім часом я почала більш заглиблено думати про сенс свого життя... І є підозра, що не скоро я цього позбудусь.
Моє життя, як у багатьох, складається не так, як хотілося б, як планувалось... І збагнула я це, коли прийшов час зробити самостійний крок у своєму житті.

Я не пішла за своєю мрією, за ціллю, я не пішла дорогою вдосконалення саме в той момент, коли вирішується фундамент людського життя, бо я закохалася. Як на сьогоднішній день, не думаю, що те було коханням. Потім вдосконалювалась для своїх батьків, дорогою якою вони мені порадили, вчитися та досягти мети за кордоном. Але і тут існувала перешкода... Я бачила, скільки зусиль вони вкладають, скільки переживань та роботи. Я розуміла, що за мною стоїть братик, який теж прагне вчитися, і взагалі нас п'ятеро, не можу я думати тільки про себе.

І так, почавши працювати, я непомітно стала сірою мишкою. За мізерні гроші я спала чотири години на добу, бо все одно батьки платили за проживанням. Я на образи відповідала мовчанням та плачем в кутках, коли, знаючи мене зі школи - дівчин, яка всім все відповідає в обличчя, цілеспрямована та впевнена в собі, я змінилася. Це не могло тривати вічно, я захворіла. Забрали мене додому, почалася депресія, все! Нема мене, не хотілося жити, не хотілося спати... Кожен день починався і закінчувався одними і тими ж думками - чому я? Чому всі вже знають свою дорогу в житті, а я ні? Невже це все?

За допомогою мами, її підтримки та турботи я сьогодні тут. Але мій фундамент ще не складений. Мені не стало краще, я ще не піднялася з землі, я ще на колінах. Я тут, де й надалі граю свою стару роль, де не можу словами передати свою пряму думку, де сміються над моїм мовленням...

Але я знайду сили в собі піднятись і подякую Богові за те, що в мене є життя, решта це просто перевірки.

50г РОЗДУМІВ

Krystynka — Wed, 13 Apr 2011 17:14:06 GMT

Цілковите повноліття настає у 21. Саме з цього віку в усіх цивілізованих державах світу можна вживати спиртні напої, але не у нас. Україна – не Цивілізація. Як це не сумно, але так воно є. У нас можна все – повна демократія, так би сказати, у всьому.

Тож у свої 18 з хвостиком я заливаю щойно закип’яченою водою горня з пакетиком зеленого чаю і додаю приблизно 50 г бальзаму – виходить дуже смачно, але, мабуть, з бальзамом трішки переборщила – занадто чай уже вийшов «алкогольний». [:)]. Але це – нічого, зараз навіть навпаки – дуже приємно – таке тепле відчуття у грудях і легкий рум’янець на щоках. На 50 г покращився настрій, хоча зараз я б з задоволенням покурила на балконі. Ось тільки я не курю. Мабуть, саме завдяки цьому я витягую з сумки ручку і записник і починаю писати. Це навіть не записник – діловий щоденник. Хоча діловий – це сильно сказано, краще просто – щоденник.

Можливо, багато-хто вважає дурістю і пустою тратою часу записувати свої думки (часом повністю абсурдні), переживання (деколи такі вже ідіотські і безглузді), просто пережиті події (які вже завтра стануть такими незначними та до сліз перебільшеними). Але, як би не було, писати – краще, ніж курити на балконі (причому тут, в Польщі, це навіть заборонено).

Часом видається, що писати нема про що: все сіре, монотонне, однакове. Це не правда. Писати можна про все, що завгодно, потрібно просто Побачити, Відчути, Зрозуміти. Писати про подихи вітру, про поцілунки дощу, про ніжність і образу, про руйнацію і кохання, чи, може, про руйнацію кохання?! «Банальність», - скаже хтось. Та ні, не банальність – життя! Писати про життя, допоки живі, … допоки живемо. Бо ж хіба воно того не варте?

   Паралельна думка: «А що означає життя?»
   З фізіологічної точки зору, жити – це дихати.
   «Дихати – це існувати,
   А Жити – це Відчувати!», - підказує внутрішній голос.

І так воно і є. Відчувати. ВІДЧУВАТИ. А інколи так хочеться просто існувати, ось так як зараз…, просто існувати, і курити на балконі, і струшувати попіл у вазонок, і викинути обгортку від шоколаду на асфальт, і просто лежати і дивитися в стелю… Але я не курю. (Повторюся, але це нічого).

Власне, якщо вже зачепилась тема життя, то якось мимовільно пробігає думка про смерть, про кінець світу. В уяві зразу якась безглузда картинка, як з американського фільму: сіра земля, чорне небо і величезні цифри 2012. Чому саме 2012? Чому всі астрологи, нострадамуси і ванги причепилися саме до цього числа? Чому не 2010, наприклад? Але це все так – ліричний відступ – несуттєво. Важливо інше. А якби і справді через півроку настав КІНЕЦЬ? Такий собі «не дуже Happy End»? Що б ми робили зараз? Чи стільки ж часу проводили б з телевізором і комп’ютером? Чи дозволяли б собі такі мимовільні образи? На що б витрачали останні миті життя? Думаю, що точно не на фільми, ігри, чіпси чи пиво. Кожен з нас має власну піраміду цінностей, але чи в силі вона зараз, коли ми заклопотані буденністю і у перервах між серіалами встигаємо тільки збігати на кухню та зробити ще одного бутерброда? Хіба це життя? Невже після стількох досягнень у науці і техніці людина знову повертається до первинного ладу, до поняття «існувати»?

Час належить нам, але ніхто не знає, скільки в нього цього часу. То, можливо, варто хоча б на хвилину зупинити свій шалений життєвий марафон і подумати про те, ЩО ти зробив сьогодні і чи дійсно вартувало воно тих зусиль, чи було аж так потрібне і конечне?

«Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні». Не згідна, адже половину речей, які можна відкласти на завтра, можна взагалі не робити. Але це вже нова тема для роздумів, а сьогодні я ставлю крапку.

Христина АНДРУСЯК

Моєму місту

Ira_94 — Mon, 21 Mar 2011 22:07:34 GMT

Це місто скалить зуби, як звірюка. Людей нема. Існують тільки маси. У нього голос – як у ультразвука, А запах – як в горілої платмаси. Воно пусте, хоч натовпи нас душать, У ньому дощ, коли безхмарне небо. І сірі люди, і замерзлі душі, Яким лиш їжі, а не сонця треба. Воно – боксер, та б”є не в бік, а в скроні. Воно – як пес, що заражає сказом. Тут швидко в”яне цвіт на підвіконні, Та довго памятають всі образи. Це місто є . На карті і на світі. В моїй уяві – як велика рана. І стало мені звичним моє «Сіті», Та рідним все ж , як не крути, не стане.

Гордость

Sat, 22 Jan 2011 21:24:25 GMT

Что надо делать, что бы быть счастливым? Скажите есть тут в чём-то секрет? Ту сильную боль ,что мы сейчас ощущаем заменит когда-то такое же сильное счастье? Оптимист может скажет: «Конечно»- и это то, что привыкла всегда слышать. Но глубоко во мне просыпается проклятый реалист …Что же это, я взрослею? Но почему умирает надежда? Почему всю свою жизнь смотря на вещи, только сейчас начинаю их видеть по-настоящему? Почему теперь так сложно поверить людям? Ведь в детстве можно было быть знакомой с девочкой один день и говорить всем, что она уже твоя самая лучшая подружка. И почему тебя предаёт тот, кто тебе дорог больше всего? И как после этого кому-то верить или надеяться? Теперь не говорите почему я такая гордая или строгая, ведь глубоко под этой маской я упорно охраняю от очередной боли своё сердце.