23:00 Прокидайся... |
| Світало... Гострі промінчики сонця потрапляли в самі кутики її очей. "Прокидайся, чуєш?" - нашіптував ранковий вітер. Все здавалося таким ніжним і приємним, що хотілось цілувати кожен атом повітря, хотілось милуватись кожним листочком старенької липи, що задивлялась на її личко з-за вікна, хотілось розмовляти з кожною хмаринкою на небі. "Прокидайся, чуєш?" - знову почулося їй. Дивно, але сьогоднішній ранок був зовсім незвичайним. Вже після довгих місяців у лікарні вона нарешті прокинулася вдома, на своєму м'якенькому ліжку, біля свого коханого чоловіка і відчуває аромат свого життя. Але все здається знову ж таки дивним. Чому вона не відчуває голоду? Чому немає жодних синців від уколів, а її чоловік сидить поряд на ліжку і гірко плаче?... Перед очима швиденько пролетіла лента недавнього минулого - наркоз, погане відчуття, неспокій, повільне дихання, холодний піт на чолі, тиша... Так вона що... померла???... Знову чується - "прокидайся, чуєш?" Та куди ж вставати, якшо вона не спить? Якщо все це просто омана, якщо зникло її житття, якщо зникло її кохання, її біль... біль зник. Але ні, все ж не може так закінчитись. Вона заплющує очі й молиться. Молиться так сильно, що душа ледь не нашіптує молитву на саме вухо Бога. Але що це? Голос матері? Це він просить про пробудження? Але ж яке пробудження, якщо вона не спить, а ПОМЕРЛА? Все це так жахливо, так нестерпно, що вона підходить до вікна, відкриває його... стає на підвіконня і з криком "хочу назад!"... падає вниз... Наркоз, погане відчуття, неспокій, повільне дихання, холодний піт на чолі, тиша.... "Ти прокинулась!".... |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |