Я не пішла за своєю мрією, за ціллю, я не пішла дорогою вдосконалення саме в той момент, коли вирішується фундамент людського життя, бо я закохалася. Як на сьогоднішній день, не думаю, що те було коханням. Потім вдосконалювалась для своїх батьків, дорогою якою вони мені порадили, вчитися та досягти мети за кордоном. Але і тут існувала перешкода... Я бачила, скільки зусиль вони вкладають, скільки переживань та роботи. Я розуміла, що за мною стоїть братик, який теж прагне вчитися, і взагалі нас п'ятеро, не можу я думати тільки про себе.

   І так, почавши працювати, я непомітно стала сірою мишкою. За мізерні гроші я спала чотири години на добу, бо все одно батьки платили за проживанням. Я на образи відповідала мовчанням та плачем в кутках, коли, знаючи мене зі школи - дівчин, яка всім все відповідає в обличчя, цілеспрямована та впевнена в собі, я змінилася. Це не могло тривати вічно, я захворіла. Забрали мене додому, почалася депресія, все! Нема мене, не хотілося жити, не хотілося спати... Кожен день починався і закінчувався одними і тими ж думками - чому я? Чому всі вже знають свою дорогу в житті, а я ні? Невже це все?

   За допомогою мами, її підтримки та турботи я сьогодні тут. Але мій фундамент ще не складений. Мені не стало краще, я ще не піднялася з землі, я ще на колінах. Я тут, де й надалі граю свою стару роль, де не можу словами передати свою пряму думку, де сміються над моїм мовленням...