| Під час урочистої академії, присвяченої 75-річчю від дня народження Анатолія Добрянського, мене надихнуло на написання ось такого вірша Я не посмію говорити про поетів,
як про люд.
У їх очах таїться дивне і магічне.
Прийду раптово, наче вісниця
небачених облуд
і прочитаю вірш Шевченка
вічний... Я не посмію говорити про поетів,
як про міф.
За їх плечима простягаються
світанки.
А невідомого краплини
заховалися між брів.
Туди заглянеш- і потонеш до останку. Я не посмію говорити про поетів ,
як про тих,
хто залишають на папері букви й знаки.
Їх дух старечий на тлі сонячнім
не вмер ще і не стих,
а їх слова
ще бережуть в собі нашадки!
|