Тож у свої 18 з хвостиком я заливаю щойно закип’яченою водою горня з пакетиком зеленого чаю і додаю приблизно 50 г бальзаму – виходить дуже смачно, але, мабуть, з бальзамом трішки переборщила – занадто чай уже вийшов «алкогольний». [:)]. Але це – нічого, зараз навіть навпаки – дуже приємно – таке тепле відчуття у грудях і легкий рум’янець на щоках. На 50 г покращився настрій, хоча зараз я б з задоволенням покурила на балконі. Ось тільки я не курю. Мабуть, саме завдяки цьому я витягую з сумки ручку і записник і починаю писати. Це навіть не записник – діловий щоденник. Хоча діловий – це сильно сказано, краще просто – щоденник.

   Можливо, багато-хто вважає дурістю і пустою тратою часу записувати свої думки (часом повністю абсурдні), переживання (деколи такі вже ідіотські і безглузді), просто пережиті події (які вже завтра стануть такими незначними та до сліз перебільшеними). Але, як би не було, писати – краще, ніж курити на балконі (причому тут, в Польщі, це навіть заборонено).

   Часом видається, що писати нема про що: все сіре, монотонне, однакове. Це не правда. Писати можна про все, що завгодно, потрібно просто Побачити, Відчути, Зрозуміти. Писати про подихи вітру, про поцілунки дощу, про ніжність і образу, про руйнацію і кохання, чи, може, про руйнацію кохання?! «Банальність», - скаже хтось. Та ні, не банальність – життя! Писати про життя, допоки живі, … допоки живемо. Бо ж хіба воно того не варте?

   Паралельна думка: «А що означає життя?»
   З фізіологічної точки зору, жити – це дихати.
   «Дихати – це існувати,
   А Жити – це Відчувати!», - підказує внутрішній голос.

  І так воно і є. Відчувати. ВІДЧУВАТИ. А інколи так хочеться просто існувати, ось так як зараз…, просто існувати, і курити на балконі, і струшувати попіл у вазонок, і викинути обгортку від шоколаду на асфальт, і просто лежати і дивитися в стелю… Але я не курю. (Повторюся, але це нічого).

   Власне, якщо вже зачепилась тема життя, то якось мимовільно пробігає думка про смерть, про кінець світу. В уяві зразу якась безглузда картинка, як з американського фільму: сіра земля, чорне небо і величезні цифри 2012. Чому саме 2012? Чому всі астрологи, нострадамуси і ванги причепилися саме до цього числа? Чому не 2010, наприклад? Але це все так – ліричний відступ – несуттєво. Важливо інше. А якби і справді через півроку настав КІНЕЦЬ? Такий собі «не дуже Happy End»? Що б ми робили зараз? Чи стільки ж часу проводили б з телевізором і комп’ютером? Чи дозволяли б собі такі мимовільні образи? На що б витрачали останні миті життя? Думаю, що точно не на фільми, ігри, чіпси чи пиво. Кожен з нас має власну піраміду цінностей, але чи в силі вона зараз, коли ми заклопотані буденністю і у перервах між серіалами встигаємо тільки збігати на кухню та зробити ще одного бутерброда? Хіба це життя? Невже після стількох досягнень у науці і техніці людина знову повертається до первинного ладу, до поняття «існувати»?

   Час належить нам, але ніхто не знає, скільки в нього цього часу. То, можливо, варто хоча б на хвилину зупинити свій шалений життєвий марафон і подумати про те, ЩО ти зробив сьогодні і чи дійсно вартувало воно тих зусиль, чи було аж так потрібне і конечне?

   «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні». Не згідна, адже половину речей, які можна відкласти на завтра, можна взагалі не робити. Але це вже нова тема для роздумів, а сьогодні я ставлю крапку.