Ми на порозі нового розуміння журналістики. Зміна носія (інтернет-технології) абсолютно змінила наш фах, пред’явила нам нові вимоги. Перші журналісти були носіями новин, у них була монополія на передавання інформації – і це сприймалося як суть професії. Нині ж інтернет змінив ситуацію – новину повідомити може кожен: у соцмережах, у блогах... Змінюється саме розуміння журналістики. Нині час журналіста-особистості. На перше місце виходить не репортерство, а аналіз інформації. І сама інформація вже не обмежена кордонами – тепер ти сам господар свого інформаційного світу: обираєш інформацію, ресурс, створюєш своє інформаційне оточення. Тож завтрашнім журналістом може стати тільки той, хто підніметься над інформаційністю, хто розвивається, знає більше від читача,краще нього може проаналізувати. Журналістика – це осмислення новини, а не емоції. Вона стає не фабрикою новин, а лабораторією людей. Тільки така журналістика зацікавить читача.

  На жаль, це типаж сучасної журналістики. Ми маємо анемічне суспільство і хижу владу, між якими стоять медіа. Влада розглядає їх як додаток до впливу. Коли на Заході журналістика є бізнесом і це дає їй незалежність, то у нас це суто засіб впливу. Наші ЗМІ неприбуткові, вони не приносять доходів своїм власникам – вонистворюють репутацію медіа-магнатам. Проте, переконаний, нас очікують неуникні зміни. Олігархічний капіталізм в Україні вичерпав себе, в державізакінчуються кошти, тож будемо змушені перейти в інший формат – уже тепер ми на початках нового економічного функціонування. А це означає й зміну інформаційного простору. Налагоджуватиметься нова комунікація між журналістикою і суспільством. І повести її зможуть молоді люди. Так свого часу постали «Новая газета», телеканал СТБ – туди не запросили старших і досвідчених метрів журналістики, туди прийшла молодь (один випускний телевізійний курс). Вони першими відчули нові тенденції і почали працювати в іншому медійному форматі. Може, тому й маємо ці ЗМІ.

  Так було в Чілі, коли Піночет прийшов до влади. Залишилося всього 10% якісної преси – все пішло в розважальність. За такої системи нема сегменту дискусії. В Україні ті ж тенденції. Як діяти молодим журналістам? Основне – витримувати баланс, не ставати на одну позицію, розуміти, що є речі, яких не хочеться робити і намагатись не робити їх, коли це можна. Треба бути чесним і цікавим для читача. Кого читати? В кого вчитися? У тих, хто переосмислює реальність через широкий погляд, інтелектуальну оцінку життя. Для мене це публіцистика В.Гомбровича, Є.Гедройця періоду польської «Культури», А.Міхніка, журналістська творчість (про неї мало знають) Булгакова…

  У європейських країнах саме така преса на першому місці. Вона продукує власний контент, котрого не дадуть (чи подадуть обмежено) відомі столичні видання. Через те у якомусь штаті США за ранковою кавою читають не «Нью-Йорк таймс» чи «Вашингтон пост», а місцеве видання. Звичайно, нинішній ринок регіональних ЗМІ дуже строкатий – багато видань, невеликі тиражі, він лише формується, але тільки конкуренція його змінить, змоделює, зробить оптимальним.

  Улюблені жанри? Давно відійшов від інформаційного мислення – люблю публіцистику на ТБ. Колись брав інтерв’ю в усіх прем’єр-міністрів України. Нині хіба що у лідерів держав та інших цікавих особистостей. Особливо відповідально писати про тих, кого вже немає – тоді під іншим поглядом оцінюєш їх життя, вчинки, значення вісторії… Так писав про А.Сахарова, Б. Єльцина, нещодавно – про Вацлава Гавела… Проте вважаю, що інтерв’ю – важливий спосіб для молодих журналістів стати професіоналами, це своєрідна публіцистична розвідка. Прес-конференції теж у минулому – востаннє був на такому заході у Москві за участю міністра оборони США (її перервали, бо то було 11 вересня – під час спілкування з журналістами надійшла інформація про атаку на Пентагон… міністр зупинив брифінг). Люблю аналітику – жанр підбиття підсумків. Пишу публіцистику – у харківському видавництві «Акта» вийшло дві книги: «Богородиця в синагозі» та «Тюрма для янголів».
  Чи виділив би якесь видання? Ні. Нічого не передплачую і не читаю з друкованих видань, усе знаходжу в інтернеті – ресурси різні. Навіть у фейсбуці пишу не часто (не вмію говорити ні про що), коли й подаю інформацію, то ту, яку вважаю суттєвою, просто необхідною для поширення.
  …до речі, Чернівці – моє улюблене місто.

Наостанок Віталій Портніков висловив побажання газеті reporter.cv.ua та студентам