17 жовтня 2011 року о 15.00 у Чернівецькому обласному художньому музеї відбудеться відкриття виставки Славомира Ользацкого під назвою "Люди і ситуації".

   Славомир Ользацкий – один із провідних фотожурналістів Польщі, учасник польського фотоагентства «ФОРУМ», член Фотоклубу Польського (організація фотохудожників Польщі), Товариства польських журналістів. Учасник і лауреат численних польських і міжнародних виставок і конкурсів, в тому числі WPP ( World Press Photo).
   Від фотографа: Чи фотожурналісти - чистокровні, справжні, тобто нормальні люди? Це питання не є провокаційним, всупереч очевидності. Чи нормальною є людина, яка за відносно невеликі гроші ризикує здоров'ям або життям, щоб зробити знімок? Чи нормальною є людина, яка, засинаючи під наркозом на операційному столі, дивлячись на нахилене над ним лице в масці, розмірковує, що фотографував операції, але такого кадру ще не має? Чи нормальною є людина, яка, не маючи за що купити їди, купує негативи? Чи взагалі нормальним є потреба фотографування всупереч всьому? Високою є ціна за буття фотожурналістом, а нічні кошмари - не найдорожчі складові цієї ціни. Ціною є також адреналін, який щедро організм одержує, коли процес фотографування відбувається в небезпечних, стресових ситуаціях. Ціною є особлива ієрархія вартості, що веде до знехтування елементів звичайного щоденного життя. Фотожурналісти рідко коли створюють тривалі сімейні союзи. Багатьох з них старість заганяє в бідність і самітність. Але, поки фотожурналіст має справний і заряджений плівкою фотоапарат – нічого трагічного для нього немає. Гірше, коли позбувається його, фотоапарата, бо бракує грошей на сигарети. Ще гірше тоді, коли навіть, маючи апарат, фотожурналіст дивиться на ситуацію, і не має внутрішнього примусу натиснути кнопку затвору. Тоді – це насправді трагедія.
   Автобіографія: Я народився в Красносєлці на Мазовіце, а власне на Курп’ях. Це особлива частина Польщі. Убогі землі, багато лісів, старі традиції. Колись в цьому краї жили єдині вільні від панщини в Польщі люди. Аж до кінця Першої Республіки вони мали право володіння і носіння зброї, мали право також не знімати шапку перед королем. Після другої світової війни аж до середини 50-х років тут утримувалася антикомуністична партизанщина. Я виростав серед людей, які бачили багато. Найстарші пам'ятали царські часи, пережили першу світову війну і падіння імперій, пережили також другу світову війну і падіння Другої Республіки, були свідками загибелі євреїв. Я слухав спогади ветерана російсько – японської війни, я бавився паперовими царськими рублями, які лишилися по дідусеві. У нашому магазинчику працював сивий чоловік – він пережив фашистські катування, посивів впродовж години. Кілька моїх вчителів були в концтаборах. Батько колеги разом з Красною Армією здобував Берлін. Дідусь подруги був білим козаком, залишився в Польщі після жовтневої революції. Розповідав про степ, про Дон, за яким дуже сумував.
   Я не знаю, наскільки свідомо, наскільки несвідомо, але ці повісті виробили в мене сильне освідомлення того, що світ постійно змінюється. Фрагменти минулого можна було оглядати на старих фотографіях – людей, будівлі. Я жалкував, що не все, що чув в оповідках, можу побачити на власні очі. Може, тоді вперше я оцінив величезне значення фотографії.
   Навесні 1972 року вперше я побачив, як в темній кімнаті при червоному світлі на білому папері з’являється фотографія. І так все почалося.
   В 19-річному віці я став штатним фотожурналістом тижневика „Навпростець” („Na przełaj”) у Варшаві. Я вивчав соціологію і одночасно працював як фотожурналіст. Професії я вчився від Славка Бєганского (безпосереднього шефа), Анджея Батуро, Христофора Баранскего, тоді шефа відділу фоторепортажу тижневика ІТD.
  У Польщі ці заголовки і ці прізвища багато означають для фоторепортажу. То були найкращі польські фотожурналісти тих часів, сьогодні згадувані як легенди польського фоторепортажу. Важливим було те, що вони навчали не тільки фотографувати, не тільки техніки, але й того, щоб по-особливому дивитися на реальність. Дружелюбності до людей, цікавості до світу, співчуття до скривджених. То були сильні традиції гуманістичного фоторепортажу. У 1976 році я був наймолодшим фотожурналістом, який отримав відзнаку в XX Загальнопольському Конкурсі Пресової Фотографії.
   Пізніше нагород було більше – також на загальнопольських конкурсах пресової фотографії. Була також ІІ нагорода в загальнопольському конкурсі „Прапора Молодих” – Портрет Покоління і участь в поконкурсній виставці. Зроблений в 1985 році знімок „Два обличчя влади” (Two Faces of Power) знайшов визнання членів журі World Press Photo.
   У 1981-1985 роках була професійна перерва – я вчився в докторантурі Інституту Соціології Варшавського Університету. У Польщі були це часи „бал-маскараду свободи”, а незабаром військового стану. У професію я повернувся восени 1985 року, фотожурналістом в редакції „Тижневика Остролецкєго”.
   Я фотографував тоді життя польської провінції другої половини років 80-их, а також перших років конституційної реформиї. Мої зйомки публікувались і публікуються в найбільших польських тижневиках – „Polityka”, „Newsweek”, „Wprost”, а також в щоденних газетах. Були публікації також в „National Geographic”.
   Як і раніше, я є діючим фотожурналістом. Впродовж років моєї праці пресова фотографія підкорилася величезним змінам. Пов’язуються ці зміни однаковою мірою із змінами засад функціонування медіа, появою інтернетівських порталів, розвитком фотографічної техніки, стилів фотографування, а також із зміною самих глядачів, їх зацікавлень і вразливості. Я стараюся погоджувати запити сучасності з доброю традицією гуманістичного фоторепортажу, заангажованого в людські проблеми і драми.