У житті кожного студента є, як мінімум, два щасливих моменти - початкова і кінцева зупинки маршрутки чи тролейбуса. Перший, зазвичай, супроводжується ледь чутним зітханням «нарешті я зайшов», а останній – поєднанням подиву й захоплення - «невже я вийшов?!»

   Наші транспортні засоби є чи не найбільш оригінальними у світі. Адже достатньо всього двох зупинок, аби вийти іншою людиною – від зміни кількості ґудзиків на жилеті, «стилю» зачіски до іншого психологічного, а гірше фінансового та фізичного стану. Звичайно, рідко оцей маршрутний проїзд впливає на вашу життєву дорогу, та настрій на день формує без сумніву.

   Вирішуючи поїхати в університет маршруткою під номером 5, ви свідомо ідете на те, що ваша подорож буде незабутньою. Уже на «посадці» вам доведеться відчути, скільки пар ніг впевнено крокує до «автобуса-мрії». Та якщо ви вже ідете на це, мусите пам’ятати, що там здаватися не можна, адже основний закон проїзду у «п’ятірці» - виживає найсильніший. Протягом «посадки» вам доведеться прослухати лекцію про виховання якогось з «колег», та не обертайтесь – це може «збити з орбіти».

   Протягом наступних декілька зупинок тут проходитиме сувора боротьба за першість у сидінні, штовханні й пошуках зручної позиції. І кожен робитиме це по-своєму: хтось тиснутиме на сусіда звинуваченнями поступитися місцем, а на іншого – сумкою. До речі, зазвичай, друге виходить набагато ефективніше, адже істинні пасажири п’ятірки знають ефективну зброю проти виховного тиску – варто ввімкнути музику в навушниках «на повну» і правдоподібно вдавати, що не чуєте, що до вас звертаються. Метод перевірений і досить дієвий!

   І хто сказав, що щастя – це коли не відчуваєш ніг під ногами?.. Це точно не стосується наших маршруток. Протягом декількох зупинок хтось із присутніх буде точкою вашої опори, та поглянемо оптимістично – так, принаймні, вдасться не забруднити взуття. Згодом буде декілька "теплих" прощань із пасажирами, що пробиватимуться до виходу з центру маршрутки, невдалі спроби витягти гроші із задньої кишені джинсів, оригінальні методи передачі монет іншим. Від присутніх ви часом чутимете про координати руху, але, на жаль, не зможете побачити. Та зважати не варто, ви ж до цього звикли, часом вам це навіть подобається.

  Проте хочеться, аби наприкінці цієї подорожі хоча б хтось зрозумів, що з усіма присутніми у них не лише спільний маршрут, але й напрям руху, двигун, та зрештою – спільне місто… А яскравий білборд, наче не змігши промовчати, нагадає, додавши, «спільна культура». Та чи не варто було б сказати: її відсутність?!…

Бічер Ірина